Такого сценарію, який трапився у кар’єрі захисника “Полісся” Данила Бескоровайного, і ворогу не побажаєш.

Перейшовши із “Кривбасу” у житомирський клуб влітку цього року, 25-річний захисник лише почав було тренуватися у новій для себе команді, як на четвертий день несподівано отримав важку травму хрестоподібної зв’язки. Сталося це 24 червня, під час виконання однієї з вправ на тренуванні.

З тих пір пройшло майже чотири місяці – досить довгий термін у процесі відновлення. Аби дізнатись, як почувається новачок “Полісся” зараз, кореспондент UА-Футбол взяв у нього інтерв’ю.

– Відновлення проходить у гарному руслі, все добре, – сказав Бескоровайний. – У розпал осені розпочав виконувати роботу на футбольному полі. Тож тепер головне – не форсувати події. Ще потрібно трохи часу, щоб набратися впевненості. Зокрема, відчувати, що з коліном повністю все гаразд. І тоді, коли остаточно відчую стабільність, можна буде приєднатися до тренувань разом з усіма одноклубниками. А поки що знаходжусь разом з командою у Житомирі, відвідую теоретичні заняття.

– Які прогнози лікарів щодо повернення на поле?

– Все залежатиме від того, як у подальшому проходитиме реабілітація. Адже коліно, яке було раніше пошкоджене, може мати набряк. Але на даний час, повторюсь, все добре. Я проводжу бігову роботу, але говорити щось щодо термінів мені важко. Все покаже динаміка мого відновлення і як будуть слідкувати за цим процесом медики. Принаймні, я від себе роблю все можливе, щоб якнайшвидше повернутись у стрій. Хочеться тренуватися і допомагати хлопцям на полі.

– Больові відчуття ще є?

– Якихось серйозних больових відчуттів вже немає, проте ще є певний дискомфорт, який повинен поступово проходити. Зрозуміло, що потрібен час, аби наслідки такої складної травми перестали про себе нагадувати. І ми працюємо над тим, щоб їх не було.

– Матчі “Полісся” регулярно відвідуєте?

– Так, звісно.

– Хто діє на вашій позиції?

– Якщо говорити про оборону, то хлопці показують дуже якісну гру. Зараз у “Поліссі” гарна конкуренція, і це цілком нормальне явище. Знаєте, мені дуже кортить повернутися на поле і конкурувати з колегами по амплуа, якими є Едуард Сарапій, Сергій Чоботенко, бразилець Жоао Віале і хорват Матей Матіч. На позицію центральних захисників, як я вже сказав, дуже велика конкуренція. Кожен з названих хлопців – достойний гравець. Тож будемо конкурувати. Я прийшов у житомирську команду, щоб грати. Тому буду боротися за своє місце під сонцем.

– З ким із партнерів потоваришували?

– Зазвичай коли ти приходиш в команду, то попервах трохи важко, адже багато незнайомих гравців. А на знайомство з ними, як і на притирання на футбольному полі, потрібен певний час. Однак особисто у мене адаптація пройшла дуже швидко, і ніяких труднощів не виникало. З кожним одноклубником я добре спілкуюся. Це мені приємно робити, адже у “Поліссі” підібрався гарний колектив, привітні у спілкуванні хлопці.

– “Полісся” йде у призовій трійці, розташувавшись на другому місці у таблиці. Прикро, що не причетні до цього?

– (Зітхає). Звісно, хотілося б бути на полі у цей час. Але у житті бувають виклики, тому зараз я його прийняв з високо піднятою головою. Можливо, цей час дає мені можливість задуматись, що саме я зробив не так. Пройшовши це випробування, сподіваюсь повернутись у стрій ще сильнішим, ніж був до цього.

– Які чинники у роботі головного тренера “Полісся” Імада Ашура є головними, визначальними?

– Можу сказати лише за свою позицію. Тренеру подобається, коли захисник рухається вперед з м’ячем. Він покриває простір, який йому роблять партнери. А ще вимагається, щоб центральний захисник дивився у дальню точку, і коли наші нападники робитимуть рух за спини суперників, то щоб я міг відреагувати і відразу ж знайти їх довгою передачею.

– За виступами свого попереднього клубу – “Кривбасу” стежите?

– Звісно. Як би там не було, а це моя рідна команда, з рідного міста. З нею у мене пов’язані приємні спогади, з усіма кривбасівцями я у добрих стосунках і ми часто спілкуємось.

– З представниками тренерського штабу – Юрієм та Віталієм Вернидубами теж підтримуєте зв’язки?

– Інколи. Частіше контактуємо з Вернидубом-молодшим, а от із старшим спілкувались деякий час тому. Він запитував про мою травму. Це футбольне життя, і ми завжди будемо у гарних стосунках. Ми провели дуже велику роботу у “Кривбасі” в попередньому сезоні. Третє місце для криворізького клубу є значним досягненням. І я бажаю “Кривбасу” успіхів. У подальшому будемо конкурувати з ним за високі місця.

– Де зберігаєте бронзову медаль, завойовану з криворізькою командою?

– У Кривому Розі, у домашній колекції. Вона знаходиться поряд із золотою нагородою чемпіонату світу серед молодіжних збірних, яку вибороли у 2019 році. Взагалі моя кар’єра складалася таким чином, що окрім згаданих нагород вдалося завоювати також чемпіонську медаль у Казахстані, дві срібні і одну бронзову у Словаччині. Сподіваюсь, що буде в мене і медаль, виборена з “Поліссям”.

– Ви успішно пограли у складі української “молодіжки”. А як щодо національної?

– У кожного футболіста є така мрія – грати у головній команді країни. Зараз такий час, що по-перше, це цілком можливо, а по-друге, для мене це стало б неабиякою мотивацією – прославляти Україну у світі. У період війни ми граємо у футбол, щоб дарувати позитивні емоції нашим військовим, які стежать за виступами команд у різних турнірах. Звісно, я хотів би грати у національній збірній і демонструвати у її складі гарний рівень. Буду робити все залежне від себе, щоб це сталося.

– Як гадаєте, чи є у збірної України підстави для того, аби зберігати надії на вдалий підсумок її виступів у нинішній Лізі націй?

– Не хотів би ховати шанси нашої збірної, адже у нас дуже якісні гравці і якісний тренер. Знаєте, у всіх бувають невдалі дні. Думаю, що хлопці, які виступають у складі національної команди, добре розуміють, що їм нікуди діватися і що в останніх іграх вони повинні виходити на футбольне поле і залишити на ньому всі сили, які мають. З цього приводу можу сказати, що деякі наші військові саме про це і говорять. Вони хотіли б бачити з боку наших футболістів максимальну самовіддачу. Як наші хлопці із ЗСУ викладають всі сили, ризикуючи з дня у день своїм життям, так само і вони хотіли б, щоб ми це також робили. І навіть якщо результат після того чи іншого матчу виявиться не таким, як того хотілося б, але при цьому гравці викладалися по максимуму, то для військових це теж мотивація.

– Ваші рідні зараз у Кривому Розі?

– Так, уся родина там. На жаль, у місті не обходиться без ворожих “прильотів”. Хоча й по іншим містам України теж “прилітає”. У Кривому Розі люди хочуть жити, розвиватися й надалі. Тож я дуже переживаю за батьків. Але вони мене заспокоюють, кажучи: “Все буде добре”.