Сьогодні розпочався Чемпіонат Європи з футболу 2024 року. Наша збірна вийде на поле в понеділок, 17 червня.
Величезна впізнаваність і популярність – це чудовий стартовий капітал для перемог у виборах, особливо в країнах з нестійкою демократією. Тож, у цьому матеріалі ми розповімо про десятьох відомих футболістів, які спробували – з різним успіхом — свої сили у політиці.
- Джордж Веа (Ліберія)
У 2018 році володар “Золотого м’яча” і на той момент сенатор парламенту Веа виграв президентські вибори. Це єдиний прецедент, коли зірковий футболіст став головою держави. Веа очолював Ліберію до 2024 року і пішов після поразки на виборах — після кількох кривавих громадянських війн і попри страшну бідність Ліберія досі залишається функціонуючою демократією.
- Олег Блохін (Україна)
Легендарний футболіст та тренер запам’ятався як дуже мобільний депутат – за час роботи в Раді він встиг побувати у фракціях “Громади”, “Батьківщини”, забороненої нині КПУ та СДПУ (о). А ще він фартовий. Принаймні так стверджує реклама блоку “Не так!”, яка стала мемом десятиліття згодом.
- Андрій Шевченко (Україна)
Нинішній очільник української асоціації футболу мабуть не дуже любить згадувати свою спробу обратись до Верховної Ради. Хоча можливо, провал партії “Україна – вперед” скандально відомої Наталії Королевської дозволив легенді “Динамо” врятувати свою репутацію.
4.Каха Каладзе (Грузія)
І останнє динамівське серце на сьогодні. Каладзе є мером Тбілісі з 2017 року, до цього він був віце-прем’єром та міністром енергетики. За цей час Каха, як і партія “Грузинська мрія”, від якої він обирався, мігрував від проєвропейської риторіки, до явних симпатій авторитаризму і прямих образ протестувальників, які були незадоволені “російським законом”.
5.Хакан Шукюр (Туреччина)
Шукюр – легенда турецького футболу, і зокрема “Галатасарая”. Але у музеї клуба у Стамбулі ви не побачите жодної згадки про нього. Причиною тому стала політична активність спортсмена, який, хоч спершу і обрався до парламенту від “Партії справедливості та розвитку” Реджепа Ердоґана, але, після перемоги останнього на виборах, часто і публічно почав критикував владу, та спілкуватись із опозиційним імамом Фетхуллахом Гюленом. У 2016 у Туреччині сталася спроба заколота, який був придушений, Гюлена назвали головним винуватцем, а Шукюр став персоною нон-грата на батьківщині.
6. Ян Томашевський (Польша)
Голкіпер збірної Польщі, яка у 1974 завоювала бронзові нагороди на чемпіонаті світу, у 2010 став членом команди Ярослава Качинського, а згодом – депутатом Сейму від партії “Право і Справедливість”. Серед іншого, відзначився скандальними заявами про те, що тоді президенту України Петру Порошенку “слід звернутися до лікаря” після пропозиції того бойкотувати чемпіонат світу-2018 в росії, а також не зміг відповісти на питання, чий Крим.
7. Ромаріо (Бразилія)
Легендарний бразильський нападник із 2010 року був депутатом, а згодом – сенатором від Соціалістичної партії. Серед цікавого – Ромаріо виступав затятим критиком проведення чемпіонату світу-2014 у Бразилії, вважаючи що воно спричинило величезну корупцію та відмивання грошей.
8. Джанні Рівера (Італія)
Легендарний футболіст, і колишній президент “Мілана” також встиг відзначитись у політиці, побувавши депутатом та секретарем італійського парламенту, а також Європарламенту. Весь час Рівера знаходився у жорсткій опозиції до Сильвіо Берлусконі, який став президентом “Мілана” а згодом кілька разів і прем’єром Італії.
9. Хосе Луїс Чілаверт (Парагвай)
Воротар-бомбардир під час кар’єри часто й активно висловлювався на політичні теми і натякав на те, що готовий стати президентом країни по завершенню кар’єри. Втім, вперше він спробував свої сили лише у 2023 році, та й результат був далеким від успіху Веа – 24 тисячі голосів, тобто менше одного відсотку.
10. Сол Кемпбелл (Англія)
Колишній захисник “Тотенгема” та “Арсенала” відзначився не лише побоюваннями відносно расизму в Україні, але і спробою балотуватись у мери Лондона на виборах 2016 року. Втім, його спроба завершилась ще на етапі праймеріз партії Консерваторів. Зараз Сол відійшов від політики.
Як свідчать ці десять історій, футбольна кар’єра хоча й може допомогти у короткій перспективі здобути електоральний успіх, зовсім не є гарантією успіху на виборах,