Віце-президент азовців Андрій Санін вважає рішення не чекати на “зелений коридор” з Маріуполя одним з найправильніших у своєму житті.
“Зараз, постфактум, я розумію, що, незважаючи на всі ризики, це було єдине правильне рішення – прориватися з Маріуполя. У місті по повній йшли бої, від артилерійських обстрілів з’являлися все нові й нові руйнування з численними жертвами серед цивільного населення. Після чергової безсонної ночі в імпровізованому бомбосховищі (продуктовому підвалі у сусідів), я сказав сім’ї: “Досить, треба вириватися з цього пекла”.
Ми просто сіли в машину, благо перед війною залили бензобак під зав’язку, взяли дві сумки з найнеобхіднішими на перший час речами, шотландську кішку, і поїхали на свій страх і ризик, не чекаючи на “зелені коридори”. Дорога з Маріуполя до Запоріжжя зайняла понад десять годин, більшу частину з яких ми провели у чергах на численних блок-постах російських військових. Шукали зброю, сліди пороху на руках, т. зв. “націоналістичні” татуювання.
Найстрашніше ж почалось у “сірій” зоні, після останнього російського блок-посту у Василівці. З’явилась ейфорія, що майже вирвалися, нога мимоволі стала тиснути на педаль газу, але протверезіння настало миттєво, коли в метрі від себе помітив кілька протитанкових мін, що просто лежали на дорозі, а поруч Renault Duster, який ще димівся.
По заздалегідь зібраних у соцмережах крихтах інформації ми знали, що попереду, в Кам’янському, підірваний міст, і його треба об’їжджати вузькою грунтовою дорогою через мінні поля. На цей момент у нас уже сформувалась стихійна група з п’яти машин таких же відчайдухів. І, як водиться, ми заблукали – проїхали потрібний поворот грунтовки. Нас врятував місцевий хлопчина, років 12-ти, який вибіг на дорогу з криками: “Не туди, там міни”. Потім він сів на велосипед та провів нас до виїзду до українських позицій. Хлопчина – справжній герой! Коли ми проїжджали це селище Кам’янське, кинувся у вічі масштаб його руйнувань, який можна порівняти з Маріуполем.
Щойно ми проїхали перший блокпост з українським прапором, ми відчули весь масштаб турботи держави про вимушених переселенців. Нас зібрали у безпечній локації, і організованою колоною, у супроводі поліції, завели до Запоріжжя. Тільки під’їхали до “Епіцентру”, нас “підхопили” волонтери, нагодували, напоїли, допомогли з ліками та ночівлею. Жах закінчився.
Що було найскладнішим за ці 25 днів? Постійне очікування смерті. Через нас день і ніч летіло все – артилерійські снаряди, мінометні міни, ракети “градів”, над нами постійно заходили на атаку військові літаки. Настав момент, коли ми вже змирилися з жахом того, що відбувається, і просто вирішили триматися разом, а там будь що буде, якщо і загинемо, то всі разом”, – сказав Санін в інтерв’ю FanDay.