Колишній півзахисник молодіжної збірної України, а нині один із тренерів юнацької команди Маріуполя Андрій Оберемко дивом залишився живий.

“Сьогодні, озираючись назад, я розумію, що нам треба було втікати одразу. Таке пережити – ворогові не побажаєш. Мені здається, що з життям ми прощались не раз і не два.

З їжею, з водою нам пощастило. У перші два дні, доки працювали магазини, щось встигли купити. Готували, як і всі, на багатті. Зв’язку, світла, газу не було. У будинку іноді було плюс шість, ми дуже переживали за дітей, щоб вони не захворіли. У підвал спускались рідко – там не було запасного виходу і, у разі руйнування будинку, був ризик звідти не вибратися. Тож ми вирішили скористатися правилом двох стін – стелили у коридорі і там усі спали.

Гради літали постійно. Нам пощастило, а на сусідній вулиці снаряд потрапив у дах. До нашого двору прилітали лише уламки. Одного разу ледь не постраждали від касетних бомб, нас дивом врятував паркан. Ми якраз були на вулиці, і тесть отримав опік на нозі. Авіація – це найстрашніше. Лежимо в коридорі, чуємо гул – це заходить літак. Наближається. Ми обіймаємось, подумки прощаємось – і тут вибух. Ти розумієш, що пронесло. Живемо ще. І так щоночі.

Організувати виїзд було практично неможливо. Ми були без інформації, без зв’язку. В один із днів польова пошта принесла вісточку: “Буде коридор”. Зібралися, доїхали до спорткомплексу, де формувалися колони, а поліція каже: “Відбій”. Десь із 5 березня ми зрозуміли, що жодних офіційних виїздів уже не буде. Продовжуємо виживати. Втім, за кілька днів до нас дійшла інформація, що люди почали виїжджати самостійно. Ризикнули. Пощастило, адже колони машин рухалися під постійним обстрілом, а на узбіччях лежали протитанкові міни. Дісталися до Токмака – там моя батьківщина, там живуть мої батьки. Але там росіяни. Два тижні пробули у цьому місті, а декілька днів тому переїхали до Дніпра. Назавтра чоловіків звідти вже не випускали.

Що далі? Будемо жити. З чим ми виїхали, що встигли забрати – це вже неважливо. Будинок, квартира, машина, бізнес, робота – все це дрібниці. Найголовніше, що залишилися живі наші рідні та близькі. Не дай Боже комусь таке пережити”, – сказав Оберемко в інтерв’ю Zbirna.com.