Ексгравець київського «Динамо» та збірної України Владислав Ващук оголосив у своєму фейсбуці, що розпочинає службу у лавах Національної гвардії України.

«Так, це було моє особисте рішення. Так, близькі і рідні ще досі в шоці. І так, я знаю, що дехто мене ніколи не зрозуміє. Але я дійсно вірю в нашу Перемогу.

Я бачив «русский мир» на власні очі і буду робити все, щоб такого в моїй країні більше ніхто не побачив і не відчув. І коли прийде час, то я зможу точно відповісти – що я робив під час війни.

Національна гвардія України. Бригада наступу «Буревій». Солдат Владислав Ващук.

Служу Українському народові!» – написав Ващук.

Про «русский мир» на власні очі він не перебільшує – адже провів у Гостомелі перші дні повномасштабного вторгнення під окупацією. 27 лютого він повідомив про це у своєму фейсбуці:

«Друзі, четвертий день я перебуваю у Гостомелі з дітьми. Наразі відключили електрику, відповідно зв’язку більше не буде. Бережемо заряди на телефонах, тож дзвонити не потрібно. У нас поки що все ок. Сидимо у підвалі, рахуємо вибухи.

Ракета прилетіла прямо за паркан, стріляють уже четверту добу практично без перерв. Про «виїжджай» не пишіть, виїхати звідси не можна. Безпечніше залишатися у підвалі. Сподіваюся на швидкий розвиток подій. Все буде добре. Миру нам усім».

Лише 11 березня він повідомив, що зміг разом із дітьми вийти по гуманітарному коридору з окупованого міста.

Пізніше він розповідав про той період в окупації так:

«Діти спали, а мене набрав мій друг і сказав, що у Борисполі вже вибухи. Я швидко став будити доньку, але вона мені казала: «Тату, ще рано до школи». Сказав їй швидко зібрати важливі речі та спускатися вниз. Зібралися ми швидко, але потім син сказав мені, що летять гелікоптери.

Ми піднялися і побачили, що вже починається стрілянина, летить близько 20 гелікоптерів у бік «Антонова», який від мене десь за кілометр. І я не ризикнув у цей момент виїжджати, бо вибухи відбувалися десь незрозуміло. Вони були як праворуч, так і ліворуч, і я не розумів, у який бік безпечніше їхати.

Небо було оранжево-червоним, дуже багато вогню. Дітей я відволікав, намагався, щоб вони не починали панікувати, тим більше у мене дівчинці 13 років.

Було тяжко, бо їжа закінчилася на третій-четвертий день, потім люди дали нам ще їжі, підгодовували сусіди. Моїм завданням було добути води та їжі для дітей, а я якось почекаю. Але потроху їв разом із ними, щоб вони розуміли, що тато теж їсть.

Картопля була нашим хлібом та основною їжею. За три дні до виходу, десь на 11-12-й день війни, у нас зник газ. Це було велике випробування для мене. Розумів, що нам потрібні дрова. Вони були, але лежали на вулиці й були сируватими.

Тому щоранку їх треба було переносити до будинку, щоб вони підсохли. Щоранку, коли ми хочемо щось підсмажити чи підігріти воду, треба було розпалювати багаття.

Ви не знаєте, що таке пекло. Це коли понад 15 годин стріляють вгорі. Ви не можете вийти. Ти знаходишся унизу, земля здригається, ти все це відчуваєш. Моє завдання було відвернути дітей від цього всього.

Мої життєві цінності змінилися. На той момент, коли ми виїжджали, виїжджали останній Мерседес та перший Жигулі, який ледве їде. Але люди мали одне завдання – виїхати. Не важливо хто і в якій машині сидить, просто виїхати. У цей період про гроші ніхто не каже. Завдання було вижити, дістати води, їжі, почути якусь інформацію».

За три дні після його виїзду з окупації він повідомив, що росіяни вдерлися у його будинок. Наслідки їхнього перебування там у червні минулого року він описував так:

«Я підтримував зв’язок із сусідами. Запитував про будинок, з кожним днем ​​все більш та більш розбитий і брудний, але про кубки та медалі не питав. Не хотів про це думати, надто боляче.

Вкрадено всі пам’ятні дні, всі. Вони поводяться як орки. Нічого не лишилося. Вкрадені медалі дев’яти чемпіонств із київським «Динамо», шість медалей за перемогу в Кубку України, Суперкубку країни. Колекція футболок із чемпіонами тих сезонів, газетні статті про мій єдиний гол у збірній…

Пам’ять про мою кар’єру розкрадена, можливо, перепродана. Мені важко заснути через це».