Вчора, 13 квітня, ввечері третій за історію бомбардир національних чемпіонатів України з футболу несподівано опинився серед хокеїстів.

Причому в Будапешті. Євген Селезньов завітав у Хокейну академію Обуди, де проводить тренувальний збір, готуючись до чемпіонату світу в дивізіоні 1А, юнацька збірна України.

Менеджером команди є давній Євгенів друг, менеджер команди і власник усіх можливих рекордів у національному чемпіонаті з хокею Сергій Бабинець. Тож Селезньов виділив годинку часу, щоб поспілкуватися з приятелем, надихнути своїми словами юних хокеїстів, а після того ще й дав це інтерв’ю. Українською, та ще й з використанням закарпатського діалекту.

— За кордоном я опинився як чимало українців, які допомагають військовим, займаються волонтерською діяльністю, — каже Євген. Виїхав з Ужгорода, де зараз живу, за волонтерською допомогою. А заодно забрав сина, який займається хокеєм у Відні, в одній школі з нападником юнацької збірної України Степаном Герасименком, до речі. В Будапешті проїздом. Коли дізнався, що тут наша команда, не міг не приїхати. Байдуже, хокеїсти то, футболісти, баскетболісти. Головне, що наші. В мене друзі всюди. В цьому випадку найбільше радий бачити Бубу (Бабинця — авт.).

— Ви давно знайомі?

— Познайомилися році в 2010-2011-му, коли я грав за «Шахтар», а Сергій — за «Донбас». В українському Донецьку. Хокеїсти ходили на наші матчі, ми на їхні. Ми тоді були в одній компанії з Сергієм Варламовим, Дмитром Ісаєнком. Святкували разом. «Хочейчики» тоді так «вкручували», що понині «вкручую» я (сміється). Відтоді дружимо.

— Бабинець, анонсуючи торік восени своє повернення після майже річної паузи в хокей, запропонував вам через соцмережі челендж: хто швидше поб’є рекорд результативності в хокейному і футбольному чемпіонатах. У підсумку Бабинець з завданням впорався, а ви так і не провели жодного м’яча і зараз уже завершили кар’єру…

— На жаль, так. Прийде час, я обов’язково дам велике інтерв’ю, яке підсумує всю мою кар’єру. Там розкажу, що сталося і як усе було. Це станеться після мого прощального матчу, який планую провести в Ужгороді. Там зберу людей, з якими грав разом і проти кого грав — Ярмоленка, Мудрика, Шапаренка, Ракицького, багатьох інших. Покличу туди дуже гарну компанію. Сподіваюся, приїдуть друзі-хокейчики — Варлам, Буба. Звісно, цей матч буде благодійним.

Наразі ж закінчив, бо перестав отримувати від ЦЬОГО футболу задоволення. Точніше, не футболу, а навколофутболу. Не бачу сенсу знаходитися там, де немає гри, а точаться якісь ігрища. Це не моє. Вважаю, що не можна ображати хлопців, ставитися до них, не як до людей. Я їх всіх порву, коли даватиму те інтерв’ю, про яке казав вище. То пройдисвіти.

— Ви сказали, що син грає в хокей. Успішно?

— Руслан — 2007 року народження, він почав заняття хокеєм у Дніпрі, потім був у київській «Крижинці», їздив у Словаччину, але там не затримався. Зараз тренується і виступає у Відні, за клуб «Айс Гокс». В Європі йому допомагав влаштовуватися В’ячеслав Завальнюк (колишній оборонець збірної України з хокею — авт.). Подивимося, що з того вийде.

— Ви теж начебто граєте в хокей.

— Радше мучуся, грою це назвати складно. Голи забиваю, а катаюся погано. Як є. Майстерності ж не проп’єш.

— Жека сильно прибідняється, — долучається до розмови Сергій Бабинець. — Ми грали разом. У нього непогано виходить.

— Буквально вчора катався. Але недовго бо коліна при низькій посадці турбують. Однак мені подобається грати. В Ужгороді змоги постійно виходити на лід немає, але іноді збираємося. Простіше було в Києві. Там тренувався з «Київськими Лаврами», разом з Олегом Шафаренком (колишнім нападником збірної України з хокею і тренером київського «Сокола» в 2020-2022-му — авт.), іншими відомими гравцями. А взагалі ж на ковзани вперше став, здається, ще в 2008-му в Донецьку.

— Євгене, давайте відійдемо від спорту і продовжимо тему, яку ви зачепили на початку. Ви говорили про волонтерство в контексті великої війни, яка триває уже понад рік. Війна змінила вашу свідомість?

— Мою і всіх інших українців. Те, що накоїла росія, не вкладається в голові. То нелюди. Тварини на таке не здатні. Нич іншого нема сказати. Ой, сам не помітив, як заговорив по-закарпатськи.

— До 24.02.2022 ви належали до числа людей, які ставилися до росії лояльно…

— То умовна лояльність, бо я родом з Макіївки на Донеччині, там досі залишаються близькі мені люди. Я розумів, що діється, завжди, але ще мав ілюзії, що про щось можна домовлятися. 24 лютого 2022-го — точка неповернення. Після Маріуполя, Ірпеня, Бучі, Дніпра, Запоріжжя, Києва, Житомира прощення агресорам немає. Можу лишень сказати, що зараз щиро захоплююся тим, що роблять наші воїни в Бахмуті. Це герої. А цим потворам, вибачте, до х…я честі, щоб про них стільки говорити.

— Коли ви востаннє були в Донецьку чи рідній Макіївці?

— На початку 2014-го, тобто до війни. Відтоді їздити не ризикую. Мене попередили, що розстріляють, якщо там зустрінуть.