Владислав Калитвинцев – один із ключових футболістів Олександрії цього сезону. Досвідчений півзахисник забив два голи і віддав чотири гольові передачі, не соромиться йти у жорсткі відбори та дає команді імпульс при переході з оборони в атаку.

В ексклюзивному інтерв’ю FanDay.net Калитвинцев поділився враженнями від старту Олександрії у нинішньому чемпіонаті, рівня чемпіонату, динамівському минулому та автомобільних захопленнях.

– Влад, третина чемпіонату позаду. Твої головні висновки зі зіграних матчів?

– Про висновки, мабуть, ще зарано говорити. Найцікавіше ще попереду. Ми рухаємося від гри до гри, і найважливіша гра для нас – наступна. У нас стоять завдання, ми намагаємось вигравати кожну гру. Слава Богу, поки нам це вдається.

– Який із минулих матчів був для тебе найскладнішим?

– Кожна гра була складною. Була тривала пауза у чемпіонаті, пов’язана з агресією росії. Було важкувато збори проходити, але нічого, ми впоралися і з кожною грою почуваємося все краще та краще.

– Рівень цьогорічного чемпіонату України дуже змінився порівняно з попереднім сезоном?

– Звичайно, може рівень трохи і впав, все ж таки, багато легіонерів пішло. Але нічого страшного зараз великий шанс отримує наше молоде покоління. Вони можуть проявити себе, і вирости у добрих футболістів.

– З Колосом ви нарешті грали на домашньому стадіоні. Які відчуття від матчу у домашніх стінах?

– Вдома завжди приємно грати. Тим більше, коли уболівальники є на трибунах. На жаль, зараз можна дивитися матчі лише по телевізору, але сподіваюсь, що скоро це зміниться і приходитимуть повні стадіони на нас. А так завжди затишніше грати вдома, ніж на виїзді.

Ми дуже чекали на цю гру, на своєму полі, і, слава Богу, що виграли. Тим більше з таким рахунком (4:1).

– Але кілька найамбітніших маленьких уболівальників все ж таки подивилися матч наживо, із паркану на стадіоні.

– Так-так, ми їх бачимо та вдячні за підтримку.

– Я звернув увагу, як ти холоднокровно та безкомпромісно йдеш у підкати та чисто відбираєш м’яч. Як ти прийшов до такої впевненості у цьому небезпечному маневрі?

– Якось так і прийшов, досвідченим шляхом. Головне, що у м’яч. Якщо йдеш у підкат, то маєш йти впевненим, що зіграєш у м’яч. Якихось побоювань зіграти грубо не було: я був певен у цих двох підкатах.

– У вас у команді багато харизматичних гравців: ти, Цуріков, Третьяков, Мірошниченко, Ковалець, Рибалка. З таким підбором гравців чи немає у вас амбіцій вклинитися у боротьбу не просто за єврокубкове місце, а й за медалі?

– Щиро кажучи, ми не думаємо такими матеріями, чемпіонство чи медалі. Нам важливо вигравати кожну гру. А щодо амбіцій, то наприкінці чемпіонату подивимося на турнірну таблицю і тоді вже поговоримо про підсумковий результат. Поки що немає сенсу загадувати.

– Попереду матч із Динамо, зовсім не чужим клубом для тебе. Які почуття викликають у тебе матчі проти цієї команди?

– Ці ігри я завжди чекаю з нетерпінням. Завжди дуже цікаво грати із сильним суперником, із чемпіоном. У таких матчах можна проявити себе, показати хорошу гру, як індивідуальну, так і командну. Чесно кажучи, вже не терпиться її розпочати.

– Ти провів у системі Динамо 13 років, якщо я не помиляюся. У чому головна вада дитячо-юнацької школи клубу? Що б ти виправив у системі?

– Коли я там був, все було на рівні. У дитячій школі нас навчали різних нюансів, але такі якості, як техніка та витривалість у всіх були на високому рівні. І житло надавали тим хлопцям, які були не з Києва. Навіть не знаю, що там можна було б змінити, у Динамо в цьому сенсі все в повному порядку.

– Тобі не здається, що до вихованців Динамо у вболівальників клубу завжди є завищені очікування? Мовляв, якщо у дублі розтинав, то й у першій команді має розривати?

– Можливо, але тут у кого як. Кожна історія є індивідуальною. Хтось одразу може заграти у першій команді, а комусь може знадобитися якийсь час. Важливо мати індивідуальний підхід до футболіста.

Потрібно спілкуватися з гравцями, викликати на розмову, з’ясовувати, у якому стані гравець тощо. Це вже чисто психологія між гравцем та тренерським штабом. Для цього потрібний підхід, от і все.

– Я пам’ятаю, що у тебе був стильний Мерседес свого часу, а до нього, здається, позашляховик тієї самої марки. Як молодому хлопцю, на якого раптово звалюються великі гроші та впізнаваність, не втратити голову? Тобі вдалося реалізувати себе у професійній кар’єрі, але є багато прикладів.

– Тут теж все індивідуально, хто має, що в голові. Плюс має значення виховання. Мені ніколи не дозволять втратити голову, та я й сам собі такого ставлення до роботи не дозволю. Та й з чого втрачати голову? На той момент я нічого такого не досяг, тільки підпускався до першої команди, починав грати.

Тож запаморочення від якихось успіхів не було. Так, машини – машинами, але це моя особиста справа, що купувати та куди витрачати.

– А взагалі, автомобілі – це твоє хобі чи це просто засіб пересування?

– Ні, не хобі. Просто був такий період, хотілося придбати незвичайний автомобіль.

– Твій колишній клуб, Десна, мав юридичні претензії щодо твого переходу до Олександрії. Лише нещодавно з’явився документ, у якому стверджується, що Десна не має претензій до цього переходу. Ти переживав через цю ситуацію?

– Коли це все почалося, мені було дуже неприємно слухати від Десни, як я вчинив, нібито негарно. Мовляв, як я міг підписати контракт із іншою командою? Але там юридично все було чисто, я сам попереджав керівництво Десни задовго до того, що я можу розірвати контракт, якщо мені не виплачуватимуть гроші.

Вони, мабуть, вирішили перевернути цю ситуацію в мій бік, ніби я в чомусь винен. Звичайно, це було неприємно, бо я знаю Десну, який це клуб, які гравці та тренерський штаб там були. Ви знаєте, що у нас сезон був дуже добрий. Ми навіть зіграли у кваліфікації єврокубків.

Можна було ще максимум вичавити із цієї команди. Але видно, хтось не захотів рухатись далі, і все обрушилося.

– Якщо не секрет, за скільки місяців винні гроші?

– Там половина підписного бонусу та три місяці зарплати.

– Твій батько, Юрію Миколайович, тренує Полісся. Ти дивишся його матчі?

– Так, кожну гру, якщо є можливість, обов’язково дивлюся.

– Проводите спільний розбір польотів?

– Так, я йому одразу після гри набираю, і ми обмінюємося враженнями, вітаю його з перемогою. Потім, якщо я граю, то він мені теж дзвонить після матчу, і ми говоримо.

– Напевно, буде цікаво зіграти проти батька, коли Полісся вийде до УПЛ.

– Безперечно. Вже було таке, коли він тренував Олімпік. Це було справді цікаво.

– Ти грав за всі вікові збірні, і юнацькі, і молодіжні. Дебют у національній збірній так і не відбувся. Чи це твоя мрія зараз?

– Звісно, це мрія будь-якого футболіста – зіграти за свою національну збірну. Неважливо, коли ти туди потрапляєш, у 20 років чи 30. Або навіть у 35, не має значення. Поки ти граєш на високому професійному рівні, ти завжди хочеш потрапити туди. І я не виняток, дуже хочу зіграти за національну збірну України.