Тренер Станіслав Упілков, який здобув із “Вересом” U-19 історичну бронзу Національної ліги, розповів про непрості умови роботи.
До слова, після завершення сезону Упілков вирішив залишити клуб.
– Ми не маємо навіть 80% того, що має “Полісся”, “Рух” чи “Металіст 1925”. Ну про що ми можемо говорити? Як ми можемо з ними конкурувати, коли в них є поля, футбольні бази, реабілітація, медицина, харчування, виїзди за день-два до матчу?
Признаюсь відверто: моїх хлопців це, напевно, загартувало, коли ми їхали на матч у день гри. Я боровся за кожне місце. Навіть якщо їхав оператор, я садив його з тренером воротарів. Самі до себе підсаджували гравців, які не їхали в заявці, щоб потіснитися, аби у хлопців було хоча б на 20 сантиметрів більше простору для відпочинку до гри.
Ми зупинялися на заправці, і нам о п’ятій чи шостій ранку привозили сухпайок. Ми їли холодні макарони з відбивною, розумієте? А потім після всього цього виходили на поле й грали.
– А таких спартанських умов багато можете пригадати, чи це тільки з виїздами пов’язано?
– Багато, звісно. Повірте, навіть попросити поле у першої команди було не так просто. Хоча б на передігрове тренування його ще давали, але, наприклад, перед виїзним матчем — без шансів.
Тренувалися іноді на штучному полі, а їхали грати на натуральному, і навпаки. Календар був важкий у тому контексті, що одна команда приймає на штучному полі, інша — на натуральному, а ти не можеш під це підлаштуватися.
Плюс поле в нас було не в найкращому стані. Я Олега Миколайовича Шандрука розумію, чому він сам десь на бровці тренувався, грубо кажучи, виконував якусь роботу, бо боявся зайвий раз виходити на ту траву. Повірте, спартанських умов було багато. Гуртожиток узимку заходиш, а там просто холод. Улітку заходиш — така спека, що не те що спати, а й перебувати неможливо.
Автобус у нас теж був, хоч він нам і подобався, але в першому колі я бачив його на власні очі лише один раз — на одному виїзді.
– А як їздили в першому колі?
– Брали автобуси в оренду або їздили академічним автобусом. Повірте, кожна така деталь, кожен момент на 100% впливає на результат. Просто 100%.
Коли я прийшов, ми ці умови значно покращили. І це було завдяки Чернецькому Мирону Львовичу та Оресту Мироновичу. Я практично не чув від них слова “ні”. Наскільки дозволяли можливості, усе, що ми просили, вони робили.
Якщо ж неможливо було покращити умови, то просто тому, що це було нереально. Тут або треба будувати базу, або витрачати дуже великі кошти, жити, наприклад, у готелях. Це був би дуже високий бюджет для U-19. Думаю, це точно не входило в їхні плани.
– Що було, коли ви прийшли й стали старшим тренером “Вереса” U-19, і що є зараз? Чим можете користуватися?
– У плані селекції результати допомагали нам відфільтровувати низько кваліфікованих гравців. Бо раніше ми хапалися за кожного: агент красиво прорекламував, надіслав відеоаналіз, дивишся — ніби Марадона, а приїжджає – людина через раз по м’ячу влучає.
Я вважаю, що ми покращили умови. Порівняно з тим, коли ми прийшли, підняли зарплати, збільшили преміальні, покращили умови для тренерського штабу.
Я знаю, що до нас лікар працював лише два-три дні на тиждень. Я поставив вимогу, що лікар має бути з командою на постійній основі. Ті ж медикаменти. Я був у шоці, що не вистачало навіть деяких вітамінів, тейпів. Тому збільшили суму на придбання медикаментів і на відновлення гравців. Я ж кажу: усе це робили Чернецькі, до яких ми приходили з пропозиціями, і вони нам не відмовляли.
– Чому не довіряють або, можливо, не дотягують хлопці U-19 до основної команди?
– Розумієте, це дуже важке питання. Я, напевно, зацікавлена особа, бо тренував цих гравців. Я сказав би, що вони заслуговують на більше ігрових хвилин. Але Олегу Миколайовичу видніше. Він також тренер, я поважаю його роботу і не можу критикувати його дії. По-перше.
По-друге, він відповідає за результат перед своїм президентом. Я перед Чернецьким, перед своїм президентом, теж відповідаю за результат. Тому це його вибір.
У нього не сім чи вісім замін, а п’ять. І дати шанс, наприклад, гравцю U-19, який постійно отримує ігрову практику, чи випустити футболіста першої команди, який уже засидівся без гри — це його вибір.
Усе одно вважаю, що в Миколайовича свій погляд на це. Тому я не хотів би говорити, що саме заважає або чому він робить такий вибір. Якщо він колись прийде до вас на передачу, то запитайте його особисто. Думаю, він точно вам це пояснить.
Усе ж я погоджуся з Миколайовичем: перехід із U-19 в УПЛ — це прірва, яку потрібно подолати. А зробити це можна лише одним способом — давати хлопцям грати, давати можливість відчути УПЛ, відчути цей тиск.