– Вже призвичаїлись до нових умов і як працюється вам в азербайджанському футболі?

– Звичайно, призвичаївся. Прокидаюсь, о сьомій ранку п’ю каву, сідаю в автівку – і їду на базу. Вже у 8:00 – 8:30 на місці. Весь час з ранку до вечора проводжу на базі. День у мене пов’язаний з футболом, лише увечері потрапляю додому.

В Азербайджані мені працюється так, як і всюди. Футбольна робота кругом однакова: вона цікава і водночас відповідальна, а також має свої особливості. Хотілося б кращого суддівства, але що є – то є.

На одній з попередніх ігор я ледь стримав себе, не ставши нічого коментувати. Для мене найважливіше, щоб моя команда грала. А все решта – то нехай інші люди коментують.

– Ви очолили клуб, який має багату історію і є одним із найтитулованіших в країні. У поточному сезоні, судячи з показників в турнірній таблиці, мова про зазіхання на чемпіонство «Нефтчі» вже не йде. На що тоді націлена команда?

– Я йшов у «Нефтчі», відгукнувшись на пропозицію поліпшувати показники команди і максимально реалізовувати свої можливості. Нікого з нових футболістів я не брав – мені дісталась та ж команда, що і була до мене.

І можу сказати, що хлопці тут доволі непогано навчені, вони технічні і швидкі. Шанси на один із комплектів медалей ще є, адже грати залишається ще десять матчів. Будемо битись до кінця – що ще залишається робити?

Хотілося б піднятися у таблиці якнайвище, щоб грати в єврокубковому турнірі. Коли я приходив у «Нефтчі», то відрив від провідної четвірки був надто великим, а зараз він став значно меншим. Тож поборемось, а там час покаже.

– Контакт з командою швидко вдалося встановити?

– Слава Богу, з цим все гаразд. Хлопці все розуміють, виконують усі завдання та настанови, про які просиш. Мені подобається, як вони відносяться до роботи. А вже в кінці чемпіонату будемо дивитись, де ми, що і як.

– Як відомо, із наших співвітчизників в «Нефтчі» виступає колишній гравець «Чорноморця» Андрій Штогрін. Хтось ще із українських легіонерів у вашій команді є?

– Поки нікого більше немає. Ті гравці, яких я хотів би бачити, сюди не поїдуть – в них нормальні контракти і грають вони у хороших командах. А тих, кого мені пропонують, я добре знаю. Вони мені не потрібні.

– Не так давно ваш старший син Віталій здійснив перехід із гравців у тренери. Як йому працюється в новій ролі?

– Все, слава Богу, добре. Він також трудиться в тренерському штабі «Нефтчі». Віталій зі своїми обов’язками повністю справляється.

– Дружина разом з вами?

– Так, в Баку. Чекає на мене і готує вечерю. Я завжди вечеряю вдома. Сідаємо разом з Лесею за стіл, спілкуємось. Потім – відпочинок і сон. Що стосується дружини, то на новому місці вона почувається добре.

Для неї, як для будь–якої жінки головне, що в азербайджанській столиці тихо і спокійно. Вона знаходить час і прогулятись по Баку, який дуже гарний.

– За подіями в рідній країні встигаєте стежити?

– Авжеж. Кожного дня читаємо новини з України. Боляче. Ця безглузда війна принесла дуже багато горя. Дружина мого племінника вже два роки воює. Дружківка, Константинівка – у цьому регіоні дуже гаряче.

Постійно з нею на зв’язку. Нещодавно з нею зідзвонювався і дізнався, що їхню машину на передовій побило. Купив їм автівку – пікап «Nissan Navara» і відправив. Слава Богу, отримали – все нормально, – сказав Вернидуб.