Колишній футболіст “Динамо” та “Шахтаря” Олександр Сопко поділився своїми спогадами про легендарного тренера Валерія Лобановського, який 23 роки тому пішов із життя.
“Лобановський завжди мав суворий вигляд, що створювало певну дистанцію між ним та оточуючими. Він не намагався загравати з гравцями, щоб здобути дешевий авторитет. Валерій Васильович мав специфічне почуття гумору, але не був балагуром, як Лемешко чи Прокопенко — людина зовсім іншого формату. Уособлював образ суворого батька, начальника, якому всі мали вірити.
Його здатність переконувати була настільки сильною, що, навіть маючи власну думку, ти беззаперечно йому вірив. Спілкуючись з ним, ти піддавався його впливу, впевненості та рішучості.
Звичайно, він впливав на гравців своєю харизмою. Навіть великих футболістів, які намагалися вступати з ним в дискусію, він подавляв своїм впливом, використовуючи харизму. Якщо хтось мав власну думку, Лобановський міг змінити її на протилежну, довести, що правий лише він. Він ніколи не сприймав чужих думок, навіть коли вони могли бути правильними.
Однак час показував, що, коли його переконання були помилковими, Лобановський згодом міг використовувати чужі рекомендації, видаючи за свої власні рішення. Зараз я розумію, що, як тренер, він не давав підстав для будь-яких розмов, адже кожен у команді міг висловлювати свою думку. Він давав зрозуміти, що є головним тренером, відповідає за результат, тому його слід слухатися. Тим самим Лобановський унеможливив появу в “Динамо” такого ж харизматичного тренера, як він.
До футболістів він звертався на “ти”. А ми до нього, звичайно, на “ви”.
Були штрафи за порушення спортивного режиму, але не так вони лякали, як загроза вилетіти з основного складу та потрапити до дубля. Це було найсерйозніше покарання. Деяким футболістам порушення спортивного режиму Лобановський пробачав, закривав на це очі, проводив лише бесіди, оскільки бачив необхідність їхньої присутності в команді. Наприклад, він довго терпів витівки Бережного. З іншими він не став би стільки возитися. А Сашка він жалів, вірив, що той виправиться, здобуде розум і стане тим, ким треба.
Щороку 2 січня Лобановський влаштовував нам 12-кілометровий крос. З одного боку, це давало змогу оцінити, хто і як відпочив на Новий рік, а з іншого — перевірити силу волі своїх підопічних. Він завжди біг разом із футболістами. Цікаво, що коли сам був гравцем, він ніколи не любив ці кроси, але, ставши тренером, змінив думку.
Лобановський сам задавав темп, біг завжди попереду. Бігали ми в районі Конча-Заспи. Там гарні доріжки, посеред лісу. Зима, лежить сніг. Усі вже втомилися, ті, хто відстав почали скаржитися: навіщо ми біжимо по цих пагорбах? Добігли в хорошому темпі в один бік. Усі лаються, плюються, ледве дихають. На нас там чекав автобус. Можна було попити води, а кому потрібно — звернутися до лікаря.
І тут у Валерія Васильовича пішла носом кров. Всі подумали: ну все, зараз Лобановський сяде в автобус, а ми назад побіжимо спокійним темпом. Та де там! Лобановський витер ніс хустинкою, постояв кілька хвилин і каже: “Ну що, побігли назад!” І знову потягнув нас за собою. Ось де були і воля, і характер, і бажання показати, як слід долати трудності. Ті, хто біг позаду й висловлював незадоволення, одразу замовкли й мовчки добігли до кінця.
Тренувальний процес у Лобановського був надзвичайно важким. Пам’ятаю, у 1978 році він ввів для нас нову програму. Три дні по три тренування, потім один відпочиваємо, потім знову три дні тренуємося в такому ж режимі. Всі були настільки морально виснажені, що в цей день просто хотілося полежати.
Лобановський, побачивши такий пригнічений настрій, вирішив психологічно нас розвантажити. Каже: “Сьогодні буде у нас тест Купера для обслуговуючого персоналу та тренерського складу, а футболісти будуть суддями і вболівальниками”. У тому кросі брали участь навіть водії автобуса.
У команді був масажист, майстер спорту, колишній марафонець Іван Жутник. Він запропонував Лобановському парі, що обжене його на коло. Валерій Васильович підтримав: “Не обженеш”. Почали бігти, і Жутник відразу набрав такий темп, що буквально через кілька хвилин випереджав усіх метрів на 200, в тому числі й Лобановського. Ми всі, звичайно, вболівали за масажиста, підтримували його, викрикуючи: “Іване, давай!” Дуже хотіли, щоб Лобановський відчув, як це важко бігати за марафонцем. Іван старався, але нічого так і не зміг зробити. Лобановський за 12 хвилин бігу програв йому лише метрів 250 і виграв парі.
Валерій Васильович був впертий, і якщо ставив собі мету, то робив усе, щоб не програти.
Найважча вправа? Заняття в квадратах 6×6, 7×7 на пів поля. Одна команда тримає м’яч у два чи більше дотики з двома нейтральними гравцями, інша — намагається відібрати. До того ж, Лобановський ще й сам призначає, хто з ким грає. Тривалість однієї серії — 5-6 хвилин.
Мені Лобановський сказав: “Ти граєш із Колотовим”. Протягом усього заняття Колотов не зупинявся не на мить. Безперервно рухався. Віддасть пас на 30-40 метрів — і миттєво мчить уперед. Там обіграється з партнером і вже біжить у інший бік. Коли моя команда перехоплювала м’яч і пас на мене, Колотов тут як тут. Нав’язує боротьбу, забирає м’яч, і я знову бігаю за ним.
В цих вправах відчувалась різниця між гравцями-початківцями та досвідченими майстрами. Ти починав розуміти, як важливо швидше рухатися, мислити та колективно діяти. Взагалі, принцип тренувального процесу у Лобановського базувався на конкуренції та єдиноборствах. Всі вправи у нього імітували ігрові ситуації. Постійно були ігрові вправи один на один, суперництво між нападником і захисником, і він періодично міняв ці пари.
У кожній вправі була боротьба, хто швидше, вище, сильніше. Сильніші скоріше просувалися у основний склад. Це стосувалося і занять на загальну фізичну підготовку, тести, естафети. Бігові вправи Лобановський будував так, щоб обов’язково був переможець, той хто тягне всіх за собою. І всі за ним тягнуться”.