Півзахисник Академії Пушкаша Артем Фаворов розповів про те, як через травму та позицію клубу залишився без футболу більш ніж на пів року.

‒ Ти востаннє виходив на поле 1 березня 2026 року. Потім ще у двох матчах був у запасі і з квітня навіть не потрапляєш до заявки своєї команди. Що сталося?

‒ Якщо чесно, ситуація дійсно важка. Я був травмований, у мене діагностували пубалгію. Я лікувався сам, клуб мені не допомагав. У червні мені сказали, що в клубі є проблеми з фінансуванням, тому мені потрібно шукати інші варіанти продовження карʼєри.

‒ Якою була твоя реакція?

‒ Я сказав, гаразд, не проблема. Я відновлювався два місяці і доволі рано почав знову тренуватися, через що стався ніби як рецидив. Я знайшов нову команду, пройшов там медогляд, під час якого в мене виявили проблеми в паху. Зауважили, що операція не потрібна і загалом були не проти підписати мене. Аж раптом у липні в Академії Пушкаша мені сказали: “Ти нам потрібен у першій команді!”. Я думаю: “добре, залишаюся”. Все нормально, продовжив лікуватися. Мені допомагав фізіотерапевт збірної Угорщини та лікар з України, велике спасибі їм за всю допомогу.

‒ Що було далі?

‒ Ближче до закриття трансферного вікна я все ще відчував біль, але мене це не дуже турбувало, я зробив МРТ і мені повідомили, що через тиждень-два я буду в загальній групі. Але мене викликав спортивний директор і знову повідомив, що я їм не потрібен.

‒ Якісь варіанти пропонували?

‒ Вже 9 вересня, коли майже всюди реєстраційні періоди були закриті, запропонували поїхати в Сербію. Я відмовився. Тоді мені сказали, що значить до зими я буду працювати з другою командою. Бо ніде більше мене б не зареєстрували.

‒ Чесно кажучи, таке ставлення шокує. З чим ти це повʼязуєш?

‒ Я не знаю. Ставлення просто ніяке – я травмувався, ніхто не допоміг з відновленням, я сам шукав лікарів та інших фахівців, а потім почалися ці гойдалки – то потрібен, то не потрібен і дотягнули до закриття трансферного вікна.

‒ Я правильно розумію, що попри усе це, ти все ще повʼязаний контрактом з Академією Пушкаша?

– Так, контракт із ними розрахований аж до наступного літа. Але я просто сам по собі.

‒ Як морально почуваєшся в цій ситуації?

‒ Не гірше, ніж люди у нас в Україні. Авжеж, важко і неприємне таке ставлення, однозначно, але нічого, прорвемося. Сподіваюся, що зможу якнайшвидше набрати форму. Бо травма начебто серйозна, але операція не була потрібна, просто був потрібен час.

‒ А як сталося те, що клуб не допоміг з відновленням, якщо ти був провідним гравцем команди?

‒ Тут ситуація з медичним персоналом в клубах не така, як в Україні чи в інших країнах Європи. Тут лікарі працюють при клубах пару разів на тиждень, їх особливо нічого не цікавить. В клубі вирішили, що я просто під час відпустки влітку відновлюся та й все. Але ж воно так не працює, потрібно контролювати процес, мати чітку програму відновлення… Ключове інше – якби я одразу знав, що не потрібен клубу, то все робив би інакше і влітку опинився б в іншій команді.

‒ Як переважно проводиш час у цей період?

‒ Враховуючи, що я сам по собі, а не з клубом, то це дещо непросто – я не знаю ніяких конкретних термінів, їжджу доволі далеко на відновлення, постійно проводжу обстеження, адже хочу якнайшвидше повернутися до тренувань хоча б. А ще намагаюся проводити якнайбільше часу з родиною та дітьми.

‒ Чи залишається в тебе якась комунікація з партнерами по команді, персоналом або керівництвом?

‒ З хлопцями з команди я, звісно, спілкуюся. Вони теж в шоці від того, що відбувається. Шоковані тим, що мені сказали, що на мене чекають, а 10 вересня сказали, що я вже не потрібен. Я кажу: “Давайте я хоча б зроблю МРТ, подивимося, як буде, бо мені сказали, що за пару тижнів я буду в загальній групі”. Але мені відповіли: “Не потрібно!”.

‒ Чи відвідував матчі Академії Пушкаша за цей період?

‒ Був пару разів. Важко у такій ситуації приходити на стадіон і дивитися матчі, знаючи, що міг би допомогти команді, але не маєш такої можливості. Думаю, подібне переживає кожен травмований гравець, який вибуває на, умовно кажучи, тривалий термін.