Український футбол

Півзахисник житомирського «Полісся» Іван Петряк розповів про свого тестя, який, маючи інвалідність, пішов воювати добровольцем і загинув на рсійсько-українській війні.

– Розкажи, третій син? Перерахуй, будь-ласка, скільки років, як звати твоїх дітей?

– Чотири роки – Гордій, два – Макар, третій – Іван.

– Ви Іван назвали?

​​​​​​–​​​Так.

– Правильно я розумію, що назвали на честь дідуся?

– Ну, звичайно. Якби була дівчинка була б Іванка. У нас інших варіантів не було, якщо хлопчик — Іван. На честь дідуся. Це навіть не обговорювалось.

–​​​​​​​ Просто, для тих уболівальників, які не знають — мова про твого тестя, який загинув на війні.

–​​​​​​​Так, це в нашій ситуації, в нашій сім’ї це не обговорюється. Для нас це величезна втрата по цей день. Важко нам, важко. Теща є ж, ви не забувайте. Нам важко – і дружині тяжко, і всім. На його честь, на честь того, що він пішов добровольцем в перші дні війни…. І зараз у нас багато хлопців загинуло і кожен день у нас втрати. Це війна. Але він тоді пішов добровольцем, коли толком нам ніхто ні Америка, ні Європа не допомагали зброєю і він два місяці провоював — і зараз уже так, з ким там спілкувався з військовими і якось чудом кулеметами танки зупиняли в перші дні. Він пішов, пішов і загинув.

–​​​​​​​ Найяскравіший якийсь спогад, якщо ви згадуєте свого тестя про що там? Якась історія можливо така, цікава.

– Ми з ним були дуже близькі. Він же мав інвалідність. Він під військоматом спав — а йому кажуть: йди звідси. Йому казали, та підожди, може десь в тилу буде служба – у нього одна рука не згиналась. Він подзвонив — ми ще тоді були в Угорщині, позвонив каже, я піду медиком, хоч і не мав відповідної освіти. Тещі і дружині зайшло. А потім мені дзвонить: «Ванюха, я погнав — усім скажи, що я буду там людей лічить, а я піду». Я йому і кажу: «Я зрозумів». Він каже: «Тільки там нікому не кажи, по-тихому, щоб метушні не було, паніки, щоб я ще й за них не переживав». Я кажу: «Все, зрозумів». Така була людина.