Український футбол

Захисник молодіжної збірної України Олександр Драмбаєв давно усвідомив, що таке війна.

“Річ у тім, що для мене, для моєї родини війна почалася давно – 2014 року. Тоді мій батько та його рідний брат записалися у добровольці й пішли на фронт. Пам’ятаю сльози мами. Свої сльози. Свої слова: “Тату, куди ти йдеш?” Зараз він теж на передовій. На жаль, вже зазнав поранення на руці. Сказав, що подряпина, але я знаю свого батька – у нього завжди все нормально. Потім нам уже розповіли, що машина, де він перебував, згоріла. Вийшов з ладу та бронежилет. Ми недавно новий йому купили.

Минали роки, ми якось поступово звикли, хоч до цього складно звикнути. Звичайно, тоді, вісім років тому, все це було не так масово, як зараз, але росіян я не люблю ще з того часу. І ніколи цього не приховував. Не люблю всіх до одного. Подивіться, що вони роблять із нашими людьми, дітьми, дівчатами. Це ж жах! Вони й у 2014 році таке творили, але не в таких масштабах, звісно.

Сьогодні тато дзвонив, вітав з днем народження? Ні. Я за кордоном, і він тримає зв’язок тільки через маму. У день у нього є кілька хвилин, щоб зателефонувати. Вчора, до речі, у них була річницю весілля. Мама каже: “Ти, здається, щось забув”. А батько відповідає: “У мене вже всі дні збилися за рахунком”. Ми його розуміємо. На добу вони сплять по кілька годин – не більше…

Бажання самому рвонути на фронт було. І не лише тому, що там мій батько. Душа болить за всю Україну, особливо коли ти тут, за кордоном, а всі твої близькі там… Я довго думав. Але чим можу допомогти там? Що я вмію? Можу допомагати грошима. З допомогою друга передали татові бронежилет. Переказав певну суму на допомогу людям, які виїхали з Маріуполя. У мене друг у Запоріжжі (це моє рідне місто) – він волонтер. Ми йому відправляємо гроші, і я знаю, що вони точно доходять туди, куди треба”, – цитує Драмбаєва Команда 1.