Український футбол

В інтерв’ю виданню “Інформатор” колишній гравець київського Динамо та збірної України Тарас Михалик розповів про своє сьогодення, яскраві сторінки з кар’єри в Динамо та збірній, а також про долю футбольного клубу Волинь.

— Тарасе, нещодавно ви грали в благодійному матчі проти команди ЗСУ. В одній команді з вами грали Євген Селезньов, Олександр Алієв, Артем Федецький, Василь Кобін. Немає відчуття, що ви всі могли б ще пограти на професійному рівні?

— Та ні, ми вже своє на професійному рівні відіграли. Як то кажуть: дорогу молодим. Зараз є кому грати, а ми вже граємо товариські, благодійні матчі. Іноді граємо у чемпіонаті Волинської області. Принаймні, ми з Артемом Федецьким граємо в одній команді, підтримуємо форму.

— Загалом, чим сьогодні займається Тарас Михалик?

— Якщо говорити про професію, то був тренером Волині. Коли команда розійшлася, були пропозиції їхати допомагати у різних командах. Але не виходить, тому що сім’я за кордоном, а сам постійно катаюся на передову. Якщо ж займатися футболом, то треба постійно приділяти час команді. Не може тут такого бути, що ти поїхав на 3-4 дня на передову, а команда живе сама по собі без тебе. Як мінімум, ми хочемо їздити до хлопців на передок хоча б 2 рази на місяць. Машини загнати та завезти деякі речі, які просять. Тому, зараз було декілька пропозицій, але я на них не відкликався, тому що ніби і хочеться тренувати, та водночас розумію, що тоді не вийде так.

— Коли ви прийшли до Динамо, головним тренером був Анатолій Демʼяненко. Під його керівництвом команда виграла усі титули 2007 року. В чому був його секрет?

— Тоді була досить гарна команда, сплав молоді та ветеранів. Ребров, Белькевич покійний, Сергій Федоров, Діого Рінкон… Я з відкритим ротом дивився на людей, яких бачив тільки по телевізору у Лізі чемпіонів. Дем’яненко, на мою думку, гарний тренер. Але у нас потім не заладилося в Лізі чемпіонів і він залишив команду.

— В Динамо тоді було багато легіонерів, але ви вигравали у них конкуренцію та мали ігрову практику. Хто з них був для вас головним конкурентом, а хто найліпшим другом?

— Не можу сказати про конкуренцію, завжди склад на гру обирав тренер і йому було видніше, хто краще готовий. Тоді досить сильний склад був, і коли мене ставили в основу, або випускали на 15 хвилин, то для мене кожен матч був за щастя. Тоді я ще грав опорного, більше в центрі поля, а вже при Сьоміні мене зробили центральним захисником, до того я ніколи не грав у цьому амплуа. А тоді я був більш атакувальним гравцем. Пам’ятаю, що крім Рінкона в центрі поля ще були Руслан Ротань, Карлос Корреа, Валік Белькевич, конкуренція була доволі серйозна.

Але колись Сабо сказав мені: “Ти відбирай та віддавай Валіку Белькевичу”. Пам’ятаю, у мене була проблема з коліном, я кажу: “Йожеф Йожефович, не можу вдарити м’яч далі, ніж на два метри, болить нога”. А він мені каже: “Бігати можеш? Забрати можеш? То віддай Белькевичу”. Пригадую, ми грали зі Спортингом. Перемотали мені коліно, зробили укол, і я так ту гру і зіграв, відбирав та віддавав. Яку задачу поставили, таку і виконував.

А команда була досить хороша тоді. В центрі поля вибір був великий. Тренер мені довіряв, а я тут згадую фразу, що всі люблять грати на фортепіано, але ж треба, щоб його ще хтось носив. От я був в ролі того, хто носив.

— А ви ж жили в одному номері із Флоріном Чернатом, правда?

— Так, на зборах. Ми здружилися. Взагалі, я прийшов в команду та більше почав спілкуватися із легіонерами, ніж із українцями.

— А як же мовний бар’єр?

— Та вони всі говорили якоюсь мовою, хтось гірше, хтось краще. Рінкон, Чернат, Бадр Каддурі. Ще були Гавранчич, Сабліч, Леко. От з ними розмовляв, а вже потім якось більше почав спілкуватися із українцями. Легіонери намагалися мене десь підтягувати до команди. Казали: “Та давай десь вийдем, шо ти живеш на базі?”. Хоча я в Києві до того жив, граючи в ЦСКА, але ж якось не до прогулянок було.

— Разом із Динамо ви грали у півфіналі Кубку УЄФА. Який матч з того шляху ви згадуєте найчастіше?

— З Шахтарем я не грав, бо отримав травму. З Металістом я зіграв і ось матч з ними в Харкові запам’ятався. З Шахтарем вийшло прикро, у нас були рівні шанси, але Шахтар своїм скористався і потім виграв Кубок УЄФА, а ми – ні. Це футбол, так буває.

— Про Олега Блохіна в Динамо ходило чимало легенд. Як він комунікував із легіонерами?

— Блохін був великим футболістом. Як він спілкувався з легіонерами, я не помічав. Певно, доля правди в тому, що Ребров більше з ними розмовляв, є. Бо Ребров англійську знає майже досконало. У Блохіна були свої сильні сторони. Але я ніколи не звертав уваги, хто з тренерів та як спілкується з футболістами.

— А загалом, як вам працювалося із Блохіним? Кажуть, у нього непростий характер.

— Та нормально працювалося. Були різні моменти, як і з кожним іншим тренером. Але це пройдений етап. На мою думку, йому легше працювати у збірній. Бо він – тренер-мотиватор. У збірній немає часу щось там вчити, досліджувати і так далі. Там потрібен результат одразу. І в такому форматі Блохін був дуже ефективним.

— У збірній України, за яку ви грали шість років, завжди панувала чудова атмосфера. Але що відбувалося в роздягальні команди після поразки від збірної збірної Англії на Євро-2012?

— Цей незарахований гол… Згадайте: Донбас Арена забита повністю, чемпіонат Європи… у роздягальні була просто тиша. Ніхто не сварився. Всі все розуміли. Усі сиділи тихо.

— Як з часом ви відійшли від цієї поразки?

— Та як: роз’їхалися по клубах та переключилися. Чим подобаються легіонери: вони зіграли гру і через годину вже не думають про це. Хоча, на мою думку, це не дуже правильно. Але в них так. Люди програли гру, переналаштувалися і знають, що треба готуватися до наступної. А для мене дивно: ти програв гру, йдеш смієшся, а до тебе підходять вболівальники. Це трошки неправильно. Варто якнайшвидше проаналізувати гру та залишити її в минулому. Не розтягувати це на тиждень та думати, як все погано. Бо вже підходить наступна гра, а ти ще від минулої не відійшов. У легіонерів це набагато швидше все проходить. Не знаю, чому так, можливо, менталітет. Але це факт.

— У складі молодіжної збірної під орудою Олексія Михайличенка ви змогли виграти срібні нагороди Євро-2006. З тієї команди все ще грають Олександр Рибка та Дмитро Чигринський. Після фіналу у вас було відчуття, що це початок великої кар’єри?

— Я вже поїхав на Євро-2006, підписавши контракт з Динамо. Але таких відчуттів не було. Для нас було за щастя попасти в трійку призерів, а коли програли у фіналі, то звісно ж, були засмучені. Дуже тяжко зупинятися за крок до чемпіонства. А думати про якусь кар’єру тоді було завчасно. Ми просто отримували задоволення від того, що грали на тому чемпіонаті Європи. Тим паче, що багато наших заробітчан приходило нас підтримувати.

— Карʼєру ви закінчували у Волині. Що з клубом тепер? Чи повернеться він до професійного статусу?

— На рахунок повернення до професійного футболу взагалі зараз питання не стоїть, бо відмовився інвестор фінансувати клуб. Як буде далі – не знаю. Зараз є дитяча школа, а клуб припинив існування. Були розмови на кшталт “А може, в другу Лігу, щоб команду не втрачати?”, але далі справа не пішла. Коли я працював з Шаховим, ми тренували в основному молодь. Мені подобалося передавати їм досвід, але вийшло як вийшло.

Прикро, що так, проте зараз в країні війна і зараз важко виживати клубам. Зараз не зовсім до футболу, хоча військові нас запрошують і ми приїздимо побігати з ними. Вони кажуть: “Для нас це важливо”. Особливо ті хлопці, які приїжджають з передової. Морально це їм дуже допомагає.