— Усі ми були шоковані тим прийомом, який нам влаштували поляки. З перших хвилин перебування на польській землі ми побачили неймовірну кількість української символіки. Прапори нашої країни розташовані скрізь — на транспорті, на будівлях, у вікнах простих мешканців Варшави.
Білборди містять слова підтримки та спрямовані на засудження дій агресора. Найпоширеніші: «Путін йди, на х…». Війна справді показала, хто нам зараз друг, а хто просто багато говорить та мало що робить.
— На гру ви вийдете із підвищеною відповідальністю. Для вас це не рядовий спаринг?
— Звісно, про що ти говориш! Ми прилетіли до Польщі за два дні до поєдинку, і я навіть провів паралелі з Лігою чемпіонів. Зізнаюся, коли ми виступаємо у єврокубках, то все одно виходимо на поле захищати честь свого клубу, меншою мірою думаючи про клубні коефіцієнти країни. У цьому випадку всі хлопці розуміють, що гратимемо за всю Україну. Нас уже просять дістати квитки, а такий ажіотаж справді буває лише перед Лігою чемпіонів та матчами збірної.
– У тебе вже багато замовлень?
— Поки що два. Дзвонила представниця київського турагентства, з яким я давно співпрацюю, — попросила п’ять квитків для своїх знайомих, які виїхали до Варшави. Набрав мене та друг дитинства, з яким ми жили у Запоріжжі в одному гуртожитку. Він давно поїхав до Польщі, працює тут, здається, вісім років. Намагаюся їм допомогти. Для нас важливо, аби на стадіоні було багато людей.
— Ви виїхали з умовою повернутись у певні терміни. Як капітан команди, ти теж відповідаєш за те, щоб серед гравців Динамо не виявилося дезертирів?
— Я певен, що це виключено. Хлопці вже, навпаки, тільки й кажуть, що хочуть повернутися до Києва. У мирне, зрозуміло, місто. У мирну країну. Практично кожен із нас виступає за національну чи молодіжну збірні України, тому я не вірю, що хтось порушить закон.
— Шахтар розпочав свою серію благодійних матчів з місця в кар’єр і в другому таймі поєдинку з Олімпіакосом це, звісно, далося взнаки. Як у вас із фізичною підготовкою?
– Сподіваюсь все добре. Більшість хлопців готувалися на Західній Україні, а потім, виїхавши до Румунії, команда у повному складі попрацювала трохи більше тижня. Щось набігали, щось награли. Найближчими днями на нас чекають два матчі: 12-го – з Легією, 14-го – Галатасараєм. Але сил має вистачити. Та й наш тренер зазвичай дає зіграти всім, розподіляє навантаження.
— Розмови щодо вашого виїзду за кордон були, є і будуть. Ви читаєте більше позитивних чи негативних відгуків?
– Я бачу нормальну реакцію людей. Неодноразово чув позицію Президента України Володимира Зеленського, який, звертаючись до людей, закликав допомагати країні на тому місці, де кожен може бути корисним. Ми отримали дозвіл на ці матчі і, звичайно, спробуємо не підвести.
Повторюся, нам важливо збирати на стадіонах максимальну кількість глядачів. Щоб світ бачив, як підтримують Україну. Щоб зібрати якнайбільше коштів для ЗСУ, для людей, які постраждали. Подивимося, що з цього всього вийде, але ми справді відчуваємо велику відповідальність. Нам дозволили виїхати з країни в такий час, і ми не маємо розчаровувати українців.
— Як для тебе і твоїй сім’ї розпочалась ця війна?
— Як і багато українців, я прокинувся від вибухів — ми живемо неподалік аеропорту Жуляни, і туди, здається, щось прилетіло. У залі винесло ручку від балконних дверей, забігла старша дочка і зі сльозами запитала: «Тату, на нас напали?» Це був найгірший день у моєму житті.
Увечері, 23-го, ми з дружиною приготували речі для дітей, щоб зранку не витрачати на цей час. Я збирався відвезти їх до садка та школи, а на 10.30 у нас був збір на базі. Пам’ятаю, дружина дістала м’ясо з морозилки – вранці хотіла приготувати на обід суп. Пам’ятаю, що їй не спалося. Зрозуміло, що вона вже мала дев’ятий місяць вагітності, але вона мені сказала: «Сірий, мені якось тривожно».
Я заснув, але всі ці дні перед війною, звичайно, читав новини, стежив за ситуацією. Переживав. Особливо після того, як цей варвар зробив свою мерзенну заяву зі злісним виразом обличчя. Це було, здається, кілька днів до нападу.
– Перша реакція – шок?
— Звичайно, я повинен був зберігати холоднокровність, але речі і документи збирав похапцем. Набрав Кривцова, ми з ним в одному під’їзді живемо, і він каже: «Давай на паркінг». Там і просиділи годин до 11-ї. Потім вирішили піднятися додому, погодувати дітей. Встигли, а через якийсь час знову почули вибух і вирішили більше не наражати на небезпеку свої сім’ї. До нас приїхала сім’я Андрія Пятова, і там, на паркінгу, ми провели дві ночі. Спали у машинах.
— Як на це все реагував клуб?
— Нам, футболістам, було надано максимальну підтримку. Вирішили зібрати всіх бажаючих на базі. Там ми поселили свої сім’ї на підвальному, цокольному поверсі. Звичайно, стало трохи тихіше, але не спокійніше. Ми бачили, як щось горіло під Васильковим.
– Що далі? Вам незабаром треба було народжувати.
— З першого дня нам з Анею довелося зазнати максимального тиску з усіх боків, але ми нікуди не хотіли їхати. Загалом не хотіли — ні я, ні вона. Наш пологовий будинок, у центрі столиці, працював, хоча через кілька днів після початку війни стало відомо, що туди везуть все більше породіль з околиць міста та розміщують їх у коридорах.
Намагалися зберігати спокій, але здригнулися, коли стало відомо, що ці нелюди почали стріляти по дитячими лікарнями. А тут ще пройшла інформація, що теоретично може бути виїзд Динамо на благодійні матчі. Нам кажуть: «Якщо ви народите у Києві, потім виїхати буде складно». Загалом переконали.
— Бачу, що ти дуже переживаєш із цього приводу.
— Як інакше, я ж капітан. Ми з пацанами були всі разом, і я поїхав першим. Втім, усі хлопці мене зрозуміли та підтримали. Переконав і дружину, а коли вже за кордоном ми побачили ці кадри з маріупольського пологового будинку, Аня просто розплакалась.
— Факт самого виїзду в період мобілізації теж не давав спокою?
— Совість, звісно, мучила. Але як я міг вчинити? У нас троє маленьких дітей, дружина у становищі. Як однією впоратися за кордоном? Та й закон я не порушував — виїхав на правах багатодітного батька.
Хочу сказати дякую клубу, який організував нашу евакуацію. Ми приїхали до Румунії, а вже там нам допоміг Мірча Луческу. Причому в усьому допоміг — у всіх дрібницях. Румуни нас добре прийняли.
— І одразу почали сватати до місцевих клубів?
— Я не розглядав усіх цих варіантів, навіть не думав про них. Залишив команду, виїхав і одразу підписав новий контракт? Хіба капітани так чинять?
– Ваші батьки в Україні?
– Так, у Запоріжжі. Нас вони переконували виїхати, а самі не хочуть перебратися на Західну Україну. Кажуть, що все буде гаразд. Ми теж віримо, але весь час ніби на голках — орки стоять уже кілометрів за 40 від рідного міста.
Надіюсь, ми скоро побачимось. Як там воно буде з іграми, побачимо, але у нас плани повернутися. Поки що хоча б на Закарпатті. Бабусі та дідусі ще свого нового онука не бачили.
— З чим до того в тебе асоціювався Бухарест?
— Звичайно, з Євро-2020. Хоча після всього, що сталося, спогади стираються. Зараз у нас зовсім інший візит до цієї країни. За інших обставин.
– Як дітям у Румунії?
— Та ніби звикли. Старші намагаються допомагати, слухаються. Молодша дочка від малечі майже не відходить. Все нормально. Звичайно, ми не так уявляли появу на світ Дем’яна, але в нинішній ситуації це не головне. Дай Бог, щоб усі були живі та здорові.
— У тебе тепер 2:2 у суперечці хлопчиків та дівчаток. Гратимете з Анею до перемоги?
– Ні (усміхається). Згодні на нічию. Нехай буде мир.
— Що тебе пов’язує із російським футболом?
– Взагалі нічого. Хіба що спогади про Об’єднаний турнір у 2013 році. Тоді Динамо його виграло у суперництві зі Спартаком, Зенітом та Шахтарем.
— Із російськими гравцями знайомий?
– Ні. Не перетинався з ними ніколи ні на зборах, ні у відпустці.
— Як ти думаєш, вони такі ж прибиті телевізором, як і переважна біомаса в їхній країні чи адекватні, але без права на думку?
— Я гадаю, що друге. Все-таки футболісти часто виїжджають за межі своєї держави та можуть бачити, що таке нормальне життя. Але мовчати змушують їх закони. Бояться.
— Виходить, відлучення російського футболу від міжнародних турнірів — розплата за боягузливість відважних начебто людей?
– Так і є на 100%. Тут ти потрапив у саму точку. Я думаю, що, якби вся збірна Росії виступила хоча б із засудженням війни, в УЄФА не стали б приймати такого жорсткого, але справедливого рішення.
— Перші дні всі ми — політики, актори, спортсмени, журналісти намагалися достукатися до «еліти» російського суспільства. Чи треба продовжувати?
— Звісно, треба. Недарма ж Президент України окремо спілкувався із російськими журналістами. До когось хоч щось дійде, у людей можуть розкритися очі. Зрозуміло, що їм уже нема і не буде жодного прощення. Але якщо згодом люди там хоч якось повстануть, якщо допоможуть повалити з влади вбивцю, це запобігатиме війнам у майбутньому. Але за нашу війну вони відповідатимуть не одне десятиліття.
— Росіяни з поляками, на щастя, не зіграли, а ми, на жаль, не зустрілися із шотландцями. Поки що не зустрілися. Дивився матч Шотландія – Польща?
– Ні. За весь цей час я бачив лише голи Андрія Ярмоленка та відео з підтримкою нашої країни на європейських стадіонах. Футбол почав дивитись буквально тиждень тому. До цього не міг себе змусити.
— Матчам збірної у червні бути?
– Сподіваюся. Якщо клубам дозволили грати, то національній команді це потрібніше. Все ж таки на кону стоїть вихід на чемпіонат світу. У Катарі, якщо ми туди потрапимо, нас підтримуватиме вся планета.
— Отже, нинішню місію Динамо та Шахтаря спрямовано і на допомогу збірній?
– Думаю так. Подивимося, як все минеться, але Мірча Луческу нам не раз уже казав: «Ви маєте готувати себе для збірної». Ми намагаємося. Такого почуття відповідальності перед усією Україною, зізнаюся, ще ніколи не було.
Євген ГРЕСЬ