Український футбол

Віце-президент “Маріуполя” Андрій Санін розповів про жахіття війни та складну евакуацію з міста. 25 днів він разом із сім’єю перебував під постійними обстрілами російських загарбників.

“Після чергової безсонної ночі в імпровізованому бомбосховищі (продуктовому підвалі у сусідів), я сказав сім’ї: “Досить, треба вириватися з цього пекла”. Ми просто сіли в машину, благо перед війною залили бензобак під зав’язку, взяли дві сумки з найнеобхіднішими на перший час речами, улюбленицю всієї родини – шотландську кішку, і поїхали на свій страх і ризик, не чекаючи “зелених” коридорів.

На численних блокпостах російські військові шукали зброю, сліди пороху на руках, т.зв. “націоналістичні” татуювання. Рятувала, як це не дивно, кішка – побачивши її в салоні автомобіля на руках десятирічного сина, солдати пом’якшали та огляди були вже не такими суворими. Але кілька разів роздягатися все-таки довелося.

Після останнього російського блокпоста у Василівці з’явилася ейфорія, що майже вирвалися, нога мимоволі стала тиснути на педаль газу, але протверезіння настало миттєво, коли за метр від себе помітив кілька протитанкових мін, що просто лежали на дорозі, а через деяку відстань від них – ще димний громадянський Renault Duster.

По заздалегідь зібраних у соцмережах крихтах інформації ми знали, що попереду, в Кам’янському, підірваний міст, і його треба об’їжджати вузькою ґрунтовою доріжкою через мінні поля. На цей момент у нас уже сформувалася стихійна група з п’яти машин таких же відчайдушних. І, як водиться, ми заблукали, проїхали потрібний поворот ґрунтовки.

І тут, дякувати Богу, до нас вибіг місцевий хлопчина, років 12, на вигляд – вже давно мешкає в бомбосховищі (після місяця блокади в Маріуполі це помічаєш моментально). Навколо стрілянина, недалеко гуркочуть артилерійські залпи, а він біжить за нами та кричить “Не туди, там міни”.

Потім він сів на велосипед та провів нас до виїзду до українських позицій. Хлопчина – справжній герой, честь та хвала йому та його батькам! У метушні забув запитати його ім’я, але після війни постараюсь обов’язково його знайти.

Щойно ми проїхали перший блокпост з українським прапором, ми відчули весь масштаб турботи держави про вимушених переселенців. Нас зібрали у безпечній локації, і організованою колоною, у супроводі поліції, завели у Запоріжжя”, – розповів Санін.