Український футбол

Міський голова Маріуполя Вадим Бойченко розповів як українське місто зустріло війну.

– Як би в цілому ви оцінили стан міста напередодні війни? Запаси продуктів, бомбосховища.

– Ми багато зробили для допомоги військовим. Достатньо сказати, що бюджет, який ми виділили на потреби захисників Маріуполя, за 5 років збільшився з 5 до 50 мільйонів гривень на рік. Будь-яка потреба Нацгвардії, ЗСУ тощо виконувалась, всі витрати покривались з місцевого бюджету. А нас за це ще й критикували.

– Давайте повернемось у 24 лютого. Як ви діяли після того, як отримали повідомлення про початок війни?

– Так, як і мав діяти. За законом про воєнний стан, 24 лютого я прибув до військової частини №3057. Командир частини очолив оборону Маріуполя. І я повідомив, що муніципалітет готовий виконувати задачі по організації оборони міста.

З цього часу я був підпорядкований голові військової адміністрації Павлу Кириленку. Власне, мої повноваження як мера звузились до забезпечення потреб оборони та життєдіяльності міста.

І ми почали це робити. Нам казали військові, де потрібно встановити захисні споруди – ми ставили. На території Азовсталі цілодобово варили протитанкові їжаки.

Ми за бюджетний кошт терміново викупили більшу частину продуктів, які можуть довго зберігатися, і заховали їх на базі КП Комунальник. Ми вважали, що надійно їх укрили. Але найшлись вороги, які здали координати. 2 березня склади були знищені прицільним вогнем окупантів.

Так місто частково залишилось без запасів харчів, які були заплановані під бомбосховища. Ситуація в Маріуполі змінювалась не за дні – за години. І ми намагались реагувати терміново на всі ці виклики.

Наприклад, раптом став зникати хліб. Ми домовились з компанією “Харвіст”, та надала нам зерно, ми змололи його на Маріупольському хлібокомбінаті, дістали дріжджі, стали випікати хліб. Не дуже якісний у нас виходив, звісно, але це був соціальний хліб.

Наступний виклик – терміново розселити людей зі Східного та Сартани, які залишилися без домівок і не мали родичів, де б можна було сховатися. І ми стали селити людей в трьох гуртожитках. На базі 66 школи організували готування їжі. Готували як для цих людей, так і для територіальній оборони та інших військових.

Потім виникла проблема з питною водою. Стали вирішувати, як доставляти воду цистернами. І так ми намагались тримати місто, прибирати мусор, відновлювати комунікації електропостачання, поки це ще було можливо. Але настав час, коли вже ніхто нічого не міг зробити.

– Чому ви не оголошували про евакуацію одразу після початку війни?

– Як це не оголошували? Ми казали людям про можливість евакуюватись. Ще в лютому Укрзалізниця організувала евакуаційні потяги з Маріуполя. Їх рушило три – на Західну Україну. Але ви знаєте, що ті потяги рушили з міста напівпорожніми? Ми говорили людям про можливість залишити місто, але мало хто захотів скористатися нею.