Український футбол

Через понад 400 днів після початку війни між Україною та Росією головний тренер “Динамо” Мірча Луческу в інтерв’ю gsp.ro пояснює, чому він не пішов у відставку, хоча останнім часом мав пропозиції, в тому числі від турецького “Фенербахче”.

– Мірча, ваше найбільше досягнення за останні роки – це чемпіонство з київським “Динамо”?

– Ми програли попередній чемпіонат, відставши від “Шахтаря” на 23 очки, а через рік виграли з різницею в 11 очок. А ще ми виграли Кубок і Суперкубок. Після пандемії прийшла війна, це вже не футбол, це неможливо… Зараз надзвичайно важко.

– Я так думаю, країна в стані війни!

– Ми грали в Ужгороді, їхали 13 годин потягом. Потім поїхали до Львова, це ще сім, вісім годин. Коли я грав у єврокубках, щотижня їздив до Кракова, Львова, Києва, Кишинева. Надзвичайно важко, але футболом треба жити і не здаватися. Це сентиментальна сторона людей, які не мають абсолютно ніякої провини.

– Я бачив, що у футбол грають…

– Лише на трьох, чотирьох стадіонах. Я хотів опустити руки, але не можу! Всі іноземні тренери поїхали з України, але я не міг здатися. Це складна ситуація, але я не можу зрадити! Я вважаю, що це було б актом зради, якби я пішов.

– У Вас були пропозиції?

– З “Фенербахче”. Я не міг залишити Київ, хоча у мене дуже великі проблеми. З команди пішло 11 гравців, а у мене зараз п’ятеро, шестеро юнаків. Забарний поїхав до Англії, Циганков – до Іспанії, Вербіч – в “Панатінаїкос”, Кедзьора – в ПАОК… До пандемії київське “Динамо” вигравало багато матчів, мало багато вболівальників, а потім опинилося без цього.

– Це означає, що вони також втратили багато грошей.

– Натомість “Шахтар” мав лідера, який любив футбол більше, ніж гроші. Ахметов заробляв гроші, щоб мати їх для команди. Він був закоханий у команду з шести-семи років, і ніколи не погоджувався взяти іноземну команду або іншу команду з України.

– Ви підтримували з ним зв’язок?

– Востаннє два тижні тому. Він засмутився, що я перейшов до київського “Динамо”, але ми ж професіонали. “Динамо” просто попросило мене приїхати і поговорити з ними, тому що у них був складний період, і в підсумку вони переконали мене підписати контракт.

– І скільки Ви заробляєте?

– Ха, ха, ха! Я очікував… Я не заробляю стільки, скільки про мене думають. І справа вже не в грошах. Справа в тому, щоб стояти на ногах! І цей клуб, і футбол в Україні. Я хотів би зробити те ж саме в Румунії, але не зміг…