Український футбол

Колишній тренер Ворскли по фізпідготовці Володимир Деуль розповів свою історію втечі від смерті.

“Ранок 24 лютого став для мене, як і для всіх мешканців України, справжнім шоком. У Києві ми живемо в районі Академмістечка, і, як тільки пролунали перші вибухи, я вирішив забрати сім’ю зі столиці. Швидко зібрали, що потрапило під руку – і рвонули на дачу, під Макарів. Усім нам здавалося, що там, за півтора кілометри від Житомирської траси, буде спокійніше.

Там живуть батьки дружини, ми вирішили дочекатися у Березівці ще однієї сім’ї, щоб виїхати всім разом ще далі. Я хотів відвезти своїх до Західної України, а потім повернутися до Києва. Але з 25-го числа почалося справжнє пекло – з наступного дня ми у складі 10-ти людей перебували у звичайному погребі розміром не більше 10-ти квадратних метрів. На 12 днів це холодне приміщення стало для нас рідною домівкою.

Ми розуміли, що підвал може засипати, але так під завалами залишалися шанси вижити. Може, хтось би розкопав. У будь-якому разі, в будинку перебувати було не можна. З четвертого дня ми залишилися без світла, але підніматися в будинок – означало наражати себе на небезпеку. Пощастило, що у дворі була криниця. Їли консервацію, але коли вона закінчилася, довелося подолати п’ять кілометрів, щоб потрапити до магазину. Діти потребували їжі, але все, що вдалося придбати в сусідньому селі, – це цукерки та… пляшку алкогольного напою.

Втім, ходити селами було небезпечно. Поруч із нами, у Новій Березівці, російські солдати, яких не добили на трасі, просто на очах у всіх розстріляли місцевого жителя. Сказали, що знайшли щось заборонене. Я не розуміюся на військовій стратегії, але ми, здається, опинилися під перехресним вогнем. Ворога цікавив якийсь військовий об’єкт, що знаходився неподалік, і він не звертав уваги на будинки, людей. Ні на що!

Знаєте, це було підло. Росіяни, вони й у спорті, часто не гребують забороненими прийомами, а тут летить гелікоптер – і одразу в село, прикриватися будинками. Як очевидець, скажу, що наші жодного разу не стріляли по їхніх об’єктах, що були у населених пунктах. А вони – підлі. Це не люди. За ці дні я бачив, мабуть, роботу всіх видів літаків, ракет, снарядів, техніки тощо. Висовуєшся на вулицю – над головою, метрів за 50, щось летить. Раз, два, три! І ти бачиш, куди воно потрапляє. Просто жесть!

Якоїсь миті нерви не витримали, і ми вирішили – треба прориватися. Десь на п’ятий день наші знайомі намагалися виїхати до Житомирської траси, але їхню машину одразу розстріляв снайпер. Якимось дивом хлопці вижили, але виїхати не змогли. Нас, втім, уже було не зупинити, благо, що машина виявилася цілою. Ми ризикнули, але поїхали не на трасу, а якимись лісовими дорогами, яких я не знав. Домовилися з сусідами і поїхали. Люди бачили, що утворюється колона та приєднувалися. Так зібралося декілька десятків машин. Але деякі родини досі там, у тому числі й батьки моєї дружини. Не схотіли вони нікуди їхати. Нині там ні їжі, ні світла. Дістатися туди неможливо.

На трасу все ж таки довелося виїхати і там на нас чекав найскладніший момент за цей час. На дорозі такий жах, що дітей довелося вкласти на підлогу і накрити всім, що тільки можна. Над головою щось літало. Ти їдеш і не розумієш, скільки тобі лишилося. Коли дісталися нашого блокпоста, не міг стримати сльози. Перший хліб, куплений у вінницькій крамниці, здався мені чимось з іншого життя. Перший душ після 12 днів в одному одязі — розкішшю.

Нині ми неподалік Львова. Сім’я приходить до тями, а я вирішив відразу відволіктися. Допомагаю, чим можу людям, а також працюю з футболістами на відстані. Готую програми, як можу, контролюю їх. Не знаю, коли це все їм знадобиться, але вірю, що здоровий глузд переможе. Досить нас звільняти – йдіть додому! А ви хлопці, мої колеги, будь ласка, не мовчите. Вам потім із цим мовчанням жити”, – розповів Деуль в інтерв’ю Zbirna.com.