Український футбол

Сьогодні на 59-му році життя перестало битися серце видатного італійського форварда Джанлуки Віаллі. Олексій Михайличенко поділився спогадами про Джанлуку, з яким вони пліч-о-пліч кували сенсаційне чемпіонство «Сампдорії».

— Передусім хочу висловити співчуття родині Віаллі і всім вболівальникам «Сампдорії». Звісно, що для мене, як і для всіх інших його смерть стала справжнім шоком, хоча він казав, що хворіє на рак і дуже боїться смерті, що цілком природньо. Наскільки я знаю, він помер в Лондоні у колі своєї сім’ї.

— Коли ви спілкувались останнього разу?

— Здається, це було у квітні 2014 року на панахиді нашого тренера Вуядина Бошкова у Генуї. Ми з ним не були близькими друзями, але я завжди слідкував за його роботою і в «Челсі», і в збірній Італії, де він виконував обов’язки асистента Роберто Манчіні. Ніщо не говорило про те, що він хворіє.

— Яким ви його запам’ятали?

— Завжди веселий і яскравий. Не тільки як футболіст, але й як людина. У всіх командах, за які мені пощастило виступати, завжди був гравець, який був її душею і задавав загальний настрій у роздягальні та поза нею. Таким був Андрій Михайлович Баль у «Динамо», Алістер Маккойст — у «Глазго Рейнджерс», а Джанлука Віаллі — в «Сампдорії».

— Певне, ви були знайомі один з одним ще до вашого переїзду в Геную? Як мінімум, згадується яскравий півфінал чемпіонату Європи 1988 року, в якому збірна СРСР не залишила шансів команді Італії. Ви обидва тоді зіграли по 90 хвилин.

— Безумовно, ми знали один одного, але не спілкувалися. Передусім — через мовний бар’єр. Пам’ятаю, що коли Віаллі перейшов до «Ювентуса», він подарував мені свою футболку, на якій було написано його прізвище — ноу-хау того часу, бо до того на ігрову форму наносили тільки номери.

— Вона ще у вас?

— Так, зберігається вдома, як пам’ять про цього чудового гравця.

— Тобто чутки про те, що у вас були погані відносини з Віаллі та Манчіні, які начебто виживали вас із «Сампи», не мають жодного відношення до реальності?

— Я вже втомився пояснювати, що ніхто проти мене нікого не настроював. Я поїхав з Італії через те, що так склалися обставини і так розпорядилася доля. В Генуї у мене були добрі стосунки не тільки з усіма футболістами та тренерами, але й керівництвом клубу. Ніякого конфлікту, а тим більше — з Віаллі, у мене не було і бути не могло.

— Пригадуєте свою першу зустріч з Віаллі після трансферу в «Сампдорію»?

— Звісно. Збірна СРСР під керівництвом Бишовця грала із «Сампдорією». Я починав матч у формі радянської команди, а закінчував його вже у складі італійців. Віаллі пропускав ту зустріч через травму, але знаходився на стадіоні. Він підійшов до мене ще у роздягальні, а потім ми разом з ним і Манчіні сфотографувалися перед виходом на поле. У мене десь є це фото.

Багато моментів запам’яталося. Це була дуже весела і безтурботна людина, яка однаково добре вміла і відпочивати, і грати у футбол. Жодного разу не бачив, щоб він був в поганому настрої. Людина-оркестр. Якщо Манчіні був мозком тієї команди, то Віаллі — її душею.

— Може, він встиг вас чомусь навчити? Може, привив любов до якоїсь італійської страви?

— Я був відкритий до експериментів, тому спробував майже все. До того ж ми не були дуже близькі з Віаллі. Перші півроку я майже нічого не розумів. Спілкувався переважно з Джанлукою Пальюкою, який був моїм сусідом по кімнаті.

— Ви провели в Італії лише один сезон, але встигли стати чемпіоном. Ні до, ні після цього «Сампдорії» не вдавалося нічого подібного. За рахунок чого мрія стала реальністю?

— Початок сезону через травми пропустили декілька ключових гравців, серед яких був і Віаллі, який, не дивлячись на це, став найкращим бомбардиром того чемпіонату. Іноді результат виривали буквально на жилах, іноді нам щастило. Але я дуже радий, що все склалося, і президент клубу Пауло Монтовані досяг мети, щоб його команда стала чемпіоном за його життя.

— «Сампдорія» не була серед фаворитів чемпіонської гонки сезону-1990/1991. Коли ви з партнерами почали дивитись в бік золотих медалей?

— Після першої частини чемпіонату, коли ми зуміли не програти ані «Мілану», ані «Наполі» з Марадоною, який тоді ще перебував у фантастичній формі. А ключовою стала гра з «Інтером», коли мене вилучили з поля, а мої партнери у меншості не тільки відігралися, але й вирвали перемогу.

— До речі, за що вам тоді показали пряму червону картку?

— Джузеппе Бергомі провокував мене протягом всієї гри, навмисно наступаючи мені на п’яти. В якийсь момент я від нього відмахнувся, але навіть не зачепив його. Тим не менш, він впав на газон і схопився за обличчя. Арбітру, який на бачив епізоду, цього було достатньо, щоб вигнати мене з поля.

— Немає сумнівів, що «Сампдорія» намагатиметься якось увічнити пам’ять про Віаллі. Як відносились до нього вболівальники у ті часи, коли він ще виходив на поле?

— Він був одним з улюбленців тифозі. Та й як могло бути інакше? У чемпіонському сезоні він забивав неймовірні голи. Взагалі-то, дуже важко, коли з життя йдуть хлопці, з якими ти грав. Особливо, коли вони ще й молодші за тебе.