— Передусім хочу висловити співчуття родині Віаллі і всім вболівальникам «Сампдорії». Звісно, що для мене, як і для всіх інших його смерть стала справжнім шоком, хоча він казав, що хворіє на рак і дуже боїться смерті, що цілком природньо. Наскільки я знаю, він помер в Лондоні у колі своєї сім’ї.
— Коли ви спілкувались останнього разу?
— Здається, це було у квітні 2014 року на панахиді нашого тренера Вуядина Бошкова у Генуї. Ми з ним не були близькими друзями, але я завжди слідкував за його роботою і в «Челсі», і в збірній Італії, де він виконував обов’язки асистента Роберто Манчіні. Ніщо не говорило про те, що він хворіє.
— Яким ви його запам’ятали?
— Завжди веселий і яскравий. Не тільки як футболіст, але й як людина. У всіх командах, за які мені пощастило виступати, завжди був гравець, який був її душею і задавав загальний настрій у роздягальні та поза нею. Таким був Андрій Михайлович Баль у «Динамо», Алістер Маккойст — у «Глазго Рейнджерс», а Джанлука Віаллі — в «Сампдорії».
— Певне, ви були знайомі один з одним ще до вашого переїзду в Геную? Як мінімум, згадується яскравий півфінал чемпіонату Європи 1988 року, в якому збірна СРСР не залишила шансів команді Італії. Ви обидва тоді зіграли по 90 хвилин.
— Безумовно, ми знали один одного, але не спілкувалися. Передусім — через мовний бар’єр. Пам’ятаю, що коли Віаллі перейшов до «Ювентуса», він подарував мені свою футболку, на якій було написано його прізвище — ноу-хау того часу, бо до того на ігрову форму наносили тільки номери.
— Вона ще у вас?
— Так, зберігається вдома, як пам’ять про цього чудового гравця.
— Тобто чутки про те, що у вас були погані відносини з Віаллі та Манчіні, які начебто виживали вас із «Сампи», не мають жодного відношення до реальності?
— Я вже втомився пояснювати, що ніхто проти мене нікого не настроював. Я поїхав з Італії через те, що так склалися обставини і так розпорядилася доля. В Генуї у мене були добрі стосунки не тільки з усіма футболістами та тренерами, але й керівництвом клубу. Ніякого конфлікту, а тим більше — з Віаллі, у мене не було і бути не могло.
— Пригадуєте свою першу зустріч з Віаллі після трансферу в «Сампдорію»?
— Звісно. Збірна СРСР під керівництвом Бишовця грала із «Сампдорією». Я починав матч у формі радянської команди, а закінчував його вже у складі італійців. Віаллі пропускав ту зустріч через травму, але знаходився на стадіоні. Він підійшов до мене ще у роздягальні, а потім ми разом з ним і Манчіні сфотографувалися перед виходом на поле. У мене десь є це фото.
Багато моментів запам’яталося. Це була дуже весела і безтурботна людина, яка однаково добре вміла і відпочивати, і грати у футбол. Жодного разу не бачив, щоб він був в поганому настрої. Людина-оркестр. Якщо Манчіні був мозком тієї команди, то Віаллі — її душею.
— Може, він встиг вас чомусь навчити? Може, привив любов до якоїсь італійської страви?
— Я був відкритий до експериментів, тому спробував майже все. До того ж ми не були дуже близькі з Віаллі. Перші півроку я майже нічого не розумів. Спілкувався переважно з Джанлукою Пальюкою, який був моїм сусідом по кімнаті.
— Ви провели в Італії лише один сезон, але встигли стати чемпіоном. Ні до, ні після цього «Сампдорії» не вдавалося нічого подібного. За рахунок чого мрія стала реальністю?
— Початок сезону через травми пропустили декілька ключових гравців, серед яких був і Віаллі, який, не дивлячись на це, став найкращим бомбардиром того чемпіонату. Іноді результат виривали буквально на жилах, іноді нам щастило. Але я дуже радий, що все склалося, і президент клубу Пауло Монтовані досяг мети, щоб його команда стала чемпіоном за його життя.
— «Сампдорія» не була серед фаворитів чемпіонської гонки сезону-1990/1991. Коли ви з партнерами почали дивитись в бік золотих медалей?
— Після першої частини чемпіонату, коли ми зуміли не програти ані «Мілану», ані «Наполі» з Марадоною, який тоді ще перебував у фантастичній формі. А ключовою стала гра з «Інтером», коли мене вилучили з поля, а мої партнери у меншості не тільки відігралися, але й вирвали перемогу.
— До речі, за що вам тоді показали пряму червону картку?
— Джузеппе Бергомі провокував мене протягом всієї гри, навмисно наступаючи мені на п’яти. В якийсь момент я від нього відмахнувся, але навіть не зачепив його. Тим не менш, він впав на газон і схопився за обличчя. Арбітру, який на бачив епізоду, цього було достатньо, щоб вигнати мене з поля.
— Немає сумнівів, що «Сампдорія» намагатиметься якось увічнити пам’ять про Віаллі. Як відносились до нього вболівальники у ті часи, коли він ще виходив на поле?
— Він був одним з улюбленців тифозі. Та й як могло бути інакше? У чемпіонському сезоні він забивав неймовірні голи. Взагалі-то, дуже важко, коли з життя йдуть хлопці, з якими ти грав. Особливо, коли вони ще й молодші за тебе.
Захисник «Шахтаря» Вінісіус Тобіас поділився думками про Андрія Луніна, який минулі 2 сезони був його одноклубником у…
Жіноча команда "Ворскли" все-таки вилетіла з Польщі до Глазго на матчі Ліги чемпіонів із "Селтіком",…
Восьмиразовий володар "Золотого м'яча", аргентинець Ліонель Мессі заснував продюсерську фірму. Про це він повідомив у…
Керівництво Роми пояснило команді, за що був звільнений Даніеле Де Россі. Про це повідомляє Corriere…
Головний тренер Динамо U-19 Ігор Костюк висловився щодо розгрому Руха (10:0) у матчі сьомого туру…
Сьогодні в перший день 7-го туру Прем'єр-ліги Азербайджану відбувся матч Карабах - Нефтчі.Читати далі