Український футбол

Нападник “Дніпра-1” Артем Довбик в інтерв’ю Команді №1 поділився своїми нервами про те, як він зустрів 24 лютого – день, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну.

“Ми провели гарні збори, проте їхнє завершення було просто жахливим з різних причин. Зрозуміло, що мої особисті проблеми – це ніщо в порівнянні з початком війни, але вони теж вплинули на мою долю. За кілька днів до повернення в Україну, 20 лютого, я отримав серйозне пошкодження грудного м’яза, команда поверталася додому, а я з лікарем прямував до німецького Гамбурга на операцію.

Зателефонував дружині і кажу: “Десь на тиждень затримаюся”. Вона чекала на мене у Дніпрі. Усе змінилося 24 лютого. Юля зателефонувала о п’ятій ранку і каже: “Війна”. Спершу я не розумів, що робити. Вона там сама вагітна, а я в Німеччині. Зв’язок поганий, люди в паніці. Що робити? Добре, що завжди намагаюся тримати в автомобілі повний паливний бак. Наказав дружині сідати за кермо та їхати до Черкас. Вона так і зробили. Місця собі не знаходив, про операцію взагалі не згадував, ми її перенесли наступного дня.

Читайте також
Довбик: Сподіваюся, що весь рік в УПЛ я не проведу
Кілька тижнів Юля провела вдома, у Черкасах. Мене прооперували, призначили відновлення та порадили провести його за кордоном. Направили до Румунії, куди потім приїхала моя дружина. Там ми провели перший місяць війни.

Футбол відійшов не те що на другий план — здається, на якийсь час він взагалі зник. Лікарі мені, звичайно, постійно нагадували про необхідність займатися своїм здоров’ям, і мені довелося серйозно ставитись до відновлення. Однак усі думки були про інше.

Донати, допомога — це був і є наш обов’язок. Навколо ЗСУ об’єдналася вся країна. Наші з дружиною батьки з ранку до вечора займалися усілякими справами, мій дядько записався до лав територіальної оборони, а друзі дитинства, пацани з мого району, зі школи, з якими ми разом грали у футбол, пішли на фронт. На жаль, деяких із них уже немає.

Матчі збірної перенесли, але про футбол почали потроху згадувати. Не можна було опускати руки, кожен на своєму місці мав робити справу, щоби країна жила. Команди УПЛ почали тренуватись, і у мене виникла ідея приєднатися до однієї з них”, – сказав Довбик.