Український футбол

Український коментатор та військовослужбовець ЗСУ Денис Босянок поділився думками щодо важливості вживання української мови.

– Ви народилися в росії, а дитинство провели в Миколаївській області. Але ще в дуже молодому віці перейшли на спілкування українською мовою. Можете розповісти, чому важливо говорити українською, а не російською? Бо коли я про це кажу, то для деяких своїх знайомих я не авторитет. Мовляв, я виросла в тепличних умовах на Галичині і не розумію, наскільки складно змінити мову спілкування.

– Дуже дивні закиди у ваш бік від ваших знайомих, коли вони говорять про тепличні умови. Так вони захищають себе і свою лінь. Таку позицію можна назвати тільки лінню та нелюбов”ю до землі, де ти живеш, проростаєш і завдяки її сокам стаєш тим, хто ти є.

Про мене вже давно відомо, що я народився на Уральських горах, з трьох років ріс на півдні України – в степу, практично в Таврії. В селах, райцентрах, в невеличких містечках люди розмовляли суржиком і не було російської мови.

А якщо говорити про велике місто чи обласний центр, то там, звісно, вже була класична русифікація. Наприклад, Одеса, Миколаїв. Всі добре це пам”ятають. Але зараз уже прикольно спостерігати за метаморфозами.

Навіть серед моїх родичів були абсолютно кацапськомовні, які більшість свого життя говорили російською. Тепер вони розмовляють українською мовою – десь з 2014 чи 2015 років. Це супер. Для мене було круто відкрити і побачити, що в мене такі свідомі і гарні родичі.

Плюс мені щастило і щастить з людьми, які навколо мене. Почалося з правильних учителів української мови і літератури у рідній школі в райцентрі. А потім був факультет журналістики Національного університету Тараса Шевченка. Це взагалі був переворот у моїй юній 17-річній голові, коли я приїхав в Київ.

Мову і літературу дуже люблю – це одна з найбільших моїх пристрастей. Секрет тут один: маєш любити мову людей, які навколо тебе. Я виріс на книжках авторів, що жили цими ідеалами, писали про таких людей і про цю землю.

Саме завдяки літературі й, безперечно, мові я свого часу захотів обрати це ремесло і пов”язати з ним своє життя. Мова дозволила мені йти цією дорогою. І за це я вдячний долі.

А люди, які пояснюють позицію тим, що їм складно перейти на українську, то це ж дурниця. Вибачте, а що складного? Люди навіть не замислюються, чому на українській землі в Україні не українська мова. У нас мову знищували і вбивали, вбивали і знищували. Треба розуміти свою історію і розуміти, чому важливо говорити українською мовою.

Все починається з мови. Ліна Василівна Костенко писала: “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”. Тому люди, які говорять про теплиці в інших людей, напевно, не усвідомлюють себе по-справжньому глибоко українцям.

– Принаймні після початку повномасштабної війни український футбол нарешті став україномовним і футболісти почали говорити українською. Згоді з цим?

– На жаль, це дуже театрально – і тільки на мікрофон та камеру. Вони не те що російською, а більше такою уркагано-кацапською мовою говорили – вуличною, грубою і зовсім не академічною. Вони ж кацапську мову не вчили нормально. Вона просто була в них уркаганна. От вони так і розмовляли.

Але зараз ситуація покращилась. Хоча друг Джул (Дмитро Джулай, – прим.), коли телефонує, то постійно згадує, як його засмучують діти Оболоні. В нього дружина з цього району Києва. Він також сам киянин. Коли вона виходить з метро на Оболоні, то її вражає, що діти продовжують розмовляти російською мовою.

Я дуже мало буваю у Києві, тому в мене не було можливості провести аналіз. Хоча все одно ситуація покращилась. Тут можу з вами погодитись. За моїм глибоким переконанням, журналістика – це взагалі людинознавство. Тому я завжди спостерігаю за людьми. Звісно, є гарні приклади.

Наприклад, наша збірна України U-19, яка так вдало виступала у Вельсі – грала у півфіналі чемпіонату Європи і вийшла на чемпіонат світу U-20. Я бачив відео, здається, на “Трибуні” з налаштуванням від тренера Володимира Єзерського. Виглядало дуже правильно, щиро і сильно. Такі слова, які він говорив хлопцям 17 та 18 років, – за свою біографію я мало бачив тренерів, які так можуть налаштувати команду. Це справило на мене сильне враження.

Я також залишився під великим враженням від інтерв”ю з хлопцями, які народилися і виросли за межами України. Вони розмовляють українською мовою краще, ніж багато з тих, хто виріс у Києві. Їм досі важко говорити українською – і виходить якось не щиро. А ці хлопці інші – це чути. За це подяка батькам.

Костя Пліш народився в Греції, Патрік Сикут в Англії, Віталій Глют з Тернопільщини, але виріс в США. Я просто порівнював їх з тими футболістами, яких слухав за свою журналістську кар”єру, і був вражений такою безпосередньою щирістю і не фальшивим патріотизмом.

В принципі це така перша збірна, де багато хлопців з діаспори. Тут, безперечно, треба було попрацювати. УАФ і люди, які цим займалися, їм респект. Вони виконали свою роботу гарно.

Хочеться говорити, що це наша велика надія, але зловив себе на тому, як був захоплений збірною U-20, яка у 2019 році виграла чемпіонат світу. А зараз практично дві-три людини є футболістами національної команди з того золотого складу.

Ось це біда, тут ми провалюємося. Не можу узагальнювати – всі причини дуже різні. Але хлопцям не вдається зберегти той хист і силу волі, чомусь вони зупиняються у розвитку, – сказав Босянок.