Український футбол

Дмитро Різник у цій компанії попередників не губиться. Доказом тому може слугувати унікальне досягнення – два призи Найкращому футболісту Шахтаря 2024 та 2025 років.

– Кожен пам’ятає свій перший футбол. У мене, наприклад, це був не стільки сам матч, скільки антураж чемпіонату світу 1978 року, коли з трибун у якійсь неймовірній кількості летів серпантин. У тебе які перші спогади про футбол?
– Ми з братом були у бабусі. Я теж не можу сказати, що добре пам’ятаю той матч – був занадто малим і просто повзав по підлозі. А брат дивився гру, і це був матч збірної України. Не скажу, що прямо був під враженням, але через якийсь час почав цікавитися, а потім потихеньку і розбиратися. Так захоплення футболом і прийшло.

– Більшість хлопців грають у школі, у дворах. Далеко не всі йдуть у секції. І вже одиниці – проходять цей шлях до кінця і присвячують футболу все життя. Як у тебе проходили ці етапи?
– Так само. Починали з пацанами у дворі. Потім у школі нас відібрали в команду для участі в турнірі “Шкіряний м’яч” у Полтаві. І закрутилося.

— Мануель Ноєр на запитання, чому він став воротарем, відповів просто – мене тренер поставив, у мене не було вибору. А у тебе?
– Я спочатку був правим захисником. А потім справа випадку – хлопчик упав на щебінку і не було запасного воротаря. Я став на ворота, ми виграли, і мені так сподобалося, що я сам уже ставав.

– Тобто тебе не змушували?
– Ні, я сам. Там, правда, були ще свої нюанси – зайва вага, але то вже таке.

– Хокейні воротарі, коли виростають, зізнаються, що шкодують про такий вибір. У них у кожному матчі десятки разів на божевільній швидкості летить шайба. Що скаже футбольний воротар про свою непросту долю?
– Мені здається, що у хокеїстів усе зовсім інакше. У футбольних воротарів буває, що в запалі боротьби може “прилетіти” в обличчя або, як кажуть, нижче пояса. Але загалом нічого страшного. Інша справа, що в будь-якому виді спорту воротарі мають жертвувати собою, рятувати команду.

– А як же стрибки у багнюку, в калюжі в погану погоду?
– Це більше відчуваєш у дитинстві, коли граєш не на професійних полях. Тоді так – приходиш на поле, бачиш у своєму штрафному велику калюжу і думаєш: “Ну ось, доведеться в неї падати зараз”. Але це до першого стрибка. Коли вже мокрий – стає все одно.

– Ти задоволений тим, що фактично тобі не доводилося довго бути другим воротарем у команді? Зокрема і в Шахтарі.
– У кожного свій шлях. У мене він такий. З іншого боку, це ж не просто тому, що я прийшов і став у ворота. У воротарів завжди є конкуренція за єдине місце в складі. З польового гравця можна “зліпити” кого завгодно. І є чимало прикладів, коли футболіст протягом кар’єри змінював амплуа. У воротаря так не вийде.

= Я думаю, специфіка воротаря Шахтаря = особливо в УПЛ = зрозуміла: роботи не так багато, але зате всі нечисленні удари потрібно за можливості відбивати. Це сильний тиск?
– У будь-якій роботі є відповідальність. Можливо, у нас вона трохи більша, тому що ми остання ланка біля воріт. Але якщо говорити про тиск… Ні, не тисне. Скоріше все ж таки я б говорив про відповідальність, а не про тиск.

– Була в Шахтарі династія воротарів Чанових – батько і два брати. І ось була історія. Приїхав Віктор Чанов із молодіжного чемпіонату світу, де чемпіонами його команда не стала, і каже: “Я зробив усе, що міг”. На що батько відповів: “Раз пропускав, значить не все”. Це воротарський максималізм чи ти теж думаєш, що в будь-якому епізоді можна зіграти краще?
– Мені здається, що це не стільки був професійний розбір польотів, скільки розмова батька з сином. Воротар не може зробити всю роботу один – потрібна команда, потрібно, щоб усі жертвували собою за необхідності, давали максимум на футбольному полі. А м’ячі, що не беруться, все ж таки є.

– Ось як!
– Ну, звісно. Якщо ти перебуваєш в одному куті, а б’ють в інший, то як не крути… Ми ж звичайні люди (сміється).

– Торішній матч із ПСВ, у якому ти встановив рекорд Ліги чемпіонів за кількістю сейвів, – найінтенсивніший у твоєму житті?
– Важко сказати. Можу стверджувати, що він був одним із найболючіших, тому що з одного боку, так, у мене нарахували багато сейвів, але в підсумку ми ту гру програли. І виходить, усі ці зусилля були не рахуються.

– Як же не рахуються – 15 сейвів у матчі Ліги чемпіонів!
– Але ми не взяли тоді жодного очка. Головний підсумок – команда програла. А я себе вище команди не ставлю.

— Едерсон, який довгий час грав у Манчестер Сіті, стверджує, що після гола переживає секунд 10. Це необхідна якість воротаря?
– Так, це дуже важлива якість. Можна навіть менше. Не можна “зав’язнути” в цьому голі, постійно думати про нього, коли гра триває. Закінчиться матч – буде час подумати, проаналізувати, розібрати з тренерами. І це правильний професійний підхід. А на полі – відкинути всі думки вбік і продовжити грати. Це більше притаманне дитячому футболу, коли картаєш себе за помилку і припускаєшся їх ще більше – тільки психологічно заганяєш себе все сильніше.

– Є і зовсім незвичайні для сторонньої людини речі. Наприклад, ціла теорія, якої дотримується Куртуа, про те, що задум того, хто б’є, можна передбачити за кутом нахилу стегна. Чи реально оцінити в запалі гри ще й таке?
– Тут більшою мірою йдеться про аналіз суперника перед грою. Вивчення сильних сторін того чи іншого футболіста, манери гри. Тобто це не якийсь прогноз, це аналітична робота, результати якої можна застосувати потім у матчі.

– Голкіпер – єдиний гравець, який бачить усе поле. Ти – сучасний тип воротаря, який чудово грає ногами. Чи відчуваєш себе таким собі диригентом, який залежно від ситуації навмисно уповільнює або прискорює гру?
– Звичайно. Воротарів змалечку вчать розмовляти, підказувати своїм партнерам, контролювати гру і впливати на неї. Повторюся, що воротар – остання ланка, і якщо суперник проходить оборону, то небезпека виникає вже біля твоїх воріт. Тому з дитинства важливо навчити воротаря спілкуватися із захисниками, координувати їхні дії, розставляти.

– Що від тебе найчастіше чують захисники? “Вийшли”?
– Та ні (сміється). “Вийшли” – це не про Шахтар.

– Тоді що?
– “Спокійніше”. Кричати будеш уже потім, коли, не дай Боже, якийсь небезпечний момент біля воріт, а хтось не добіг. А якоїсь спеціальної “кодової” мови у нас немає. Усе залежить від ситуації на полі. Потрібно підказувати, щоб запобігти моменту.

– Про нові правила ФІФА вже напевно чув. Як думаєш, наскільки це дійсно вплине на ритм гри?
– Думаю, що гра стане швидшою та інтенсивнішою. Як я розумію, зміни в правилах націлені на те, щоб припинити затримку часу. Побачимо.

– Ще одні вороги воротарів – виробники м’ячів. Довго доводиться звикати до чергової розробки?
– Зараз швидко можна адаптуватися до будь-якого м’яча. Достатньо буквально пари тренувань, і вже розумієш, як м’яч летить. Один важчий, інший – легший. У моїй кар’єрі, принаймні, не було, щоб якийсь новий м’яч поставив мене у глухий кут у грі.

– Воротарі, як і сама гра, еволюціонували. Напевно, з останніх революціонерів – Ноєр. Де для тебе проходить межа між “виправданим загостренням” і “невиправданою авантюрою”?
– Це все дуже індивідуально. Я б сказав, що все йде “від голови”. Де ти вважатимеш, що можеш ризикнути – значить підеш на ризик. А якщо не впевнений, то самі розумієте. Тут усе важливо: і менталітет футболіста, і ситуація, яку потрібно миттєво прорахувати.

– Яку найбільшу оману про воротарів ти б хотів розвіяти раз і назавжди?
– Що воротарі – це не футболісти (сміється).

– Якби міг дати одну пораду 17-річному собі, який починає кар’єру в професійному футболі, що б це було?
– Не зупиняйся. Я задоволений тією дорогою, якою йду у футболі. Часом вона важка, але це загартовує. Головне – не здаватися і не падати духом.