Український футбол

Форвард «Шахтаря» Лассіна Траоре розповів про повернення до клубу після початку повномасштабного вторгнення РФ.

– Ви були єдиним іноземцем, який після початку війни повернувся в Україну, до «Шахтаря». Всі інші відмовилися повертатися. Чому ви зважилися? Це було важке чи легке рішення?

– Це було рішення, прийняте серцем. Я багато чим завдячував «Шахтарю». Клуб завжди був дуже порядним щодо мене. Коли я мав травму, вони чудово про мене піклувалися. Я міг розраховувати на них у будь-якій ситуації. Тому в мене не було сумнівів.

Якщо вони були зі мною, коли мені було погано через травму, то я хотів бути з ними, коли їхня ситуація стала складною. Я хотів повернутися. Чогось ще досягти з «Шахтарем». Звичайно, набагато важче було пояснити родині, що це гарна ідея.

– Хто в родині чинив найбільший «опір»?

– Мама і моя кохана. Зрозуміло, що жінки в такій ситуації завжди обережніші, завжди більше хвилюються та переживають. Але зрештою близькі зрозуміли, чому я так вчиняю, і прийняли моє рішення.

– Близькі — це ще пів біди, бо ви могли їм пояснити, але, наприклад, друзі з Буркіна-Фасо… Вони, мабуть, точно дивувалися…

– Це правда. Друзі дізнавалися про те, що відбувається в Україні, переважно з телебачення. А там були і є насамперед воєнні кадри. Бомбардування і таке інше. Тож уявлення було таким, що війна по всій Україні, що вона починається фактично одразу за кордоном, що вся Україна палає. І, звісно, мені доводилося пояснювати, що це не так. Але це було на початку. Тепер вони самі охоче мене відвідують.

– Де?

– У Києві.

– Друзі з Буркіна-Фасо відвідують вас у Києві?

– Так.

– І як вони туди дістаються? Оскільки авіасполучення немає, то, напевно, через Польщу.

– Саме так. Сідають у Варшаві чи у Жешуві, звідти їдуть автівкою до кордону, хтось їх забирає, а потім — прямо до Києва. І Київ їм дуже подобається.

– А під час цієї війни, за ці чотири роки, у вас були якісь небезпечні ситуації чи вдавалося їх уникати?

– Зрозуміло, що зовсім уникнути їх неможливо. Коли неподалік від тебе пролітає ракета чи дрон, коли ти чуєш детонації поруч із готелем, то зрозуміло, що з’являються побоювання. Або коли мусиш бігти в укриття, бо лунає тривога, і ти не можеш залишатися там, де перебуваєш.

Проводиш там цілу ніч, а наступного дня в тебе матч. На жаль, такі ситуації теж трапляються. Але так, кілька разів я боявся більше, ніж зазвичай. Тоді, коли вибухи були дуже близько до готелю чи моєї автівки.

– Я завжди питаю співрозмовників з України про сенс спорту під час війни. Як ви це бачите? Хтось скаже, що зараз в України є важливіші справи, але хтось інший — що спорт дає перепочинок, дозволяє деяким забути про жах війни.

– Саме так я це і бачу. Що спорт має тут свою роль. Зверніть увагу, що чи то на матчах українських команд, чи на боях Усика, чи на матчах української тенісистки… Завжди навколо з’являються українські прапори. Це, по-перше, сигнал для самих українців, але також і для світу.

Це меседж, що Україна все ще функціонує, все ще бореться. На мою думку, спорт є просто частиною боротьби України за виживання. Демонстрація світу, що ми все ще тут.

Я кажу «ми», бо ця країна в певному сенсі стала моїм другим домом. Багато чого за цей час сталося в моєму житті. Моя перша дитина народилася, коли я вже був гравцем «Шахтаря». Я одружився, коли вже був футболістом «Шахтаря».

– Колега, який стежить за «Шахтарем», підказав мені, що перед матчем ви співали гімн України…

– Це правда. Це з мого боку теж вияв поваги до України, до моїх колег. Як я вже казав, ця країна стала моїм другим домом. Я намагаюся дедалі краще вивчати слова гімну, щоб вміти заспівати його якнайкраще, – сказав Траоре.