Український футбол

Венесуельський півзахисник Кривбаса Андрусв Араухо відповів на запитання клубної прес-служби:

– Андрусв, чи вже встиг відчути себе частиною червоно-білої родини? Як швидко адаптувався до нового колективу та атмосфери в команді?

– Чесно кажучи, я вже відчуваю себе повноцінною частиною команди. Від самого початку і Клуб, і партнери прийняли мене дуже добре. Мені комфортно, спокійно – я відчуваю себе на своєму місці. Щодня намагаюся ставати кращим як футболістом, так і людиною, щоб бути корисним команді у всьому, чим можу.

– У твоїх соцмережах в шапці профілю написані два слова: «послідовність» та «дисципліна». Чому саме ці принципи стали твоїми життєвими орієнтирами?

– Я завжди вважав, що ці дві речі – ключові. Я не належу до тих гравців, які мають якийсь видатний талант. Усе, чого досяг – результат щоденної праці. Тому послідовність і дисципліна стали моїм фундаментом. Вони формують мене як футболіста і як особистість.

– У команді відчувається «венесуельський присмак». Чи допомагає це тобі та іншим венесуельцям Клубу згуртовуватись?

– Так, це дуже допомагає. Венесуельці, де б ми не були, завжди підтримують одне одного. Ми звикли триматися разом, бути дружніми й відкритими. Це видно і на полі, і за його межами. Часто гуляємо містом, їмо разом, іноді спонтанно організовуємо зустрічі – усе відбувається природно й по-дружньому. Така згуртованість – частина нашої культури.

– Ти народився в невеликому містечку Мотатан, де люди переважно займаються сільським господарством. Як гадаєш, якби не футбол – міг би уявити себе фермером? Наприклад, Девід Бекхем після завершення кар’єри обрав фермерство як хобі.

– Це цікаве питання. Я справді з маленького села, де більшість людей працює на землі. У дитинстві допомагав родині – ми вирощували банани, юку, кукурудзу. Не знаю, чи став би я фермером, але точно можу сказати, що з дитинства мріяв лише про футбол. Весь мій шлях – це шлях до цієї мрії. Іншого варіанту я для себе не бачив.

– Чи вже встиг відчути особливу атмосферу і силу історії стадіону «Гірник»? Наскільки тобі комфортно грати вдома, перед своїми вболівальниками?

– Щоразу, виходячи на поле стадіону «Гірник», я відчуваю схожі емоції з тими, які мав вдома – на стадіоні «Хосе Паченчо Ромеро», коли грав за ФК «Райо Зуліано». Це дуже цінні моменти для мене. Тут особлива енергетика. Вболівальники постійно підтримують, співають – це надихає. Ти відчуваєш, що не один, адже за спиною ціле місто. Це дає впевненість і ще більшу мотивацію боротися за результат.

– Без чого не минає жоден твій день? Є якісь особливі ритуали, звички чи речі, які завжди мають бути поруч?

– Особливих ритуалів у мене немає. Але є одна традиція, якої я завжди дотримуюсь перед матчем – телефоную мамі. Спілкування з родиною для мене дуже важливе. Це мій емоційний заряд, що допомагає налаштуватися на гру.

– Що тебе найбільше здивувало у нашому футболі після переїзду? Чим український стиль гри відрізняється від того, до чого ти звик у Венесуелі?

– Футбол тут значно швидший, динамічніший і більш силовий. У Венесуелі стиль гри спокійніший, з більшою паузою, менше інтенсивних епізодів. А тут – постійний рух, багато боротьби, треба бути дуже витривалим і сконцентрованим. Спочатку було складно, але я поступово звикаю і намагаюся відповідати цьому рівню.

– Яка страва з Венесуели для тебе – справжній смак дому? Чого найбільше не вистачає тут, в Україні? І чи вдалося знайти щось подібне у місцевій кухні?

– Найбільше сумую за качапою. Це традиційна страва з кукурудзи з сиром – дуже смачна й дуже венесуельська, якщо можна так сказати. Тут, на жаль, нічого подібного не знайшов. Є страви, які дещо нагадують качапу за структурою чи смаком, але це все ж не те. Українська кухня цікава та колоритна, але качапа – це смак мого дитинства.