Український футбол

38-річний екс-захисник «Олександрії» та «Металіста 1925» Ігор Чередниченко служить у Нацгвардії України, куди пішов добровольцем разом зі своїм багаторічним одноклубником Русланом Зарубіним.

– Ігорю, ваш товариш Руслан Зарубін розповідав, що у вас була спільна домовленість разом піти у військкомат.
– Це правда, з Русланом ми постійно на зв’язку – ще до війни багато про це говорили. Все починалося із запитання «Чим ми можемо допомогти?», а завершувалося фразою «Ну скільки можна тягнути?» Коли у дзеркало стало неприємно на себе дивитися, тоді й вирішили – треба йти. Мій брат – військовий, спершу я опікувався його сім’єю. Згодом дійшли до висновку, що рідня у безпеці, тому зустрівся з Русланом і разом поїхали у військкомат.

– Ви служите не у ЗСУ, а потрапили у Нацгвардію. Мали можливість обирати спрямування?
– Ми не висловлювали жодних побажань. Нас не запитували, куди хочемо. Очевидно, такі порядки у них. Просто поставили перед фактом. Зрештою, нас під танки не кинули, відправили на навчання, тому жодних нарікань бути не може.

– Наявність брата-військового – це фактично все, що вас пов’язувало з армійською справою?
– Де футбол, а де армія – це зовсім різні речі. Скільки брата пам’ятаю, він усе життя хотів бути військовим. У мене ж був невеличкий інтерес до зброї, як у багатьох чоловіків. Маю власний автомат із дозволом та відповідними документами. На полігон виїжджав, стріляв. Власне, це і є увесь мій зв’язок з армією та воєнним ремеслом.

– Ваші побратими не дивуються наявності поруч із собою екс-футболіста?
– Є таке. Для них футболіст – це щось таке віддалене. Можливо, як артист чи людина мистецтва. «О, а як ви тут опинилися?» – запитували. Ну як опинилися – завдяки Адольфу Другому чи як його правильно назвати. Всі, хто на війні, опинилися там завдяки йому.