Український футбол

– Як ви ставитесь до об’єднання футбольних чемпіонатів Білорусі та Росії?

– Я завжди за об’єднання. Було б непогано. Але в нас лише п’ять-шість команд, які можуть там грати. А може, й менше. Можна зробити, як у хокеї. Але в хокеї одного Динамо замало. Потрібно про це думати. Керівники всюди мають відстоювати державну справу. А в нас вони часто всього бояться.

– Але не Лукашенка?

– Та не чіпайте ви Олександра Григоровича! Він відіграв у моєму житті найпозитивнішу роль. Коли мені було важко наприкінці 1990-х, він запросив мене до Білорусі. Я, по суті, тоді виконав усе, якби не зрада “київського режиму”. Як вони тоді хлопців захопили! Ми б тоді точно були на чемпіонаті світу!

– Ви про ситуацію з Хацкевичем і Белькевичем у 2001 році під час матчу Білорусь – Україна?

– Усі про це знають! Так! Нічого я їм тоді не сказав. Не спійманий – не злодій. Я ж не слідчий. Як істинний християнин, я пробачив їм. Там зовсім інші обставини були. Там на кон було поставлено дітей. Якби ви хотіли, то всі дізнались би. Ці речі багатьом відомі, нічого нового тут немає. Ой, бляха-муха…

На трибунах сиділи такі тварюки, яких не можна було сюди пускати. Київські тварюки! Такий варіант відповіді вас влаштовує? Усі знають цю історію. І Олександр Григорович, упевнений, знає про цей момент. Він подякував мені за роботу, сказав, що ми ще не готові грати на таких турнірах, і я заспокоївся. До речі, наркотики київське Динамо завжди використовувало, їх же й ловили. І наших спіймали, коли їх тренував киянин Базилевич.

Я все знаю, що відбувається в Україні. Було надто багато неприпустимих ситуацій, таких, яких не можна було допускати. Навіть у Білорусі межа дуже тонка. Я не маю права це казати, але моя інтуїція підказує: багато людей живуть за принципом – прийшли червоні, ми за червоних, прийшли білі, ми за білих. Ці люди – найстрашніші. Такі панікери, які сіють тривогу скрізь. І вони є не лише в Білорусі, а й у Росії. Кожен повинен не боятися виступати, як я.

– Тобто ви підтримуєте Росію?

– Та я б сам зараз пішов воювати, якби голова не паморочилась! Треба і справою допомагати хлопцям. Це обов’язок кожної людини, кожного чоловіка. Багато гине? Але ж це війна! Інакше неможливо вийти з ситуації, якщо при владі фашисти. Як по-іншому вчинити?

– Завжди можна домовлятися дипломатично.

– Ну ти ще й артист! На якій позиції тоді стояти треба? Тоді й за Ленінград не треба було боротись. Я б із задоволенням пішов на війну, якби тільки міг, – цитує Малофєєва by.tribuna.com.