Український футбол

Колишній форвард збірної України Жуніор Мораєс в інтерв’ю «FourFourTwo» розповів про повернення до Бразилії та війну в Україні.

– Ви переїхали в Україну у 2012 році, поповнивши склад донецького «Металурга». Як це було?

– Все пройшло досить легко, але зі своїми але! Я два роки грав у Румунії та Болгарії, але в Донецьку зима була суворішою, мова складніша, а футбол набагато фізичніший. Хоча у клубу були чудові умови та великий потенціал.

– Війна прийшла до Донецька 2014 року. Як вам було?

– Наприкінці сезону ми почали спостерігати деякі протести на вулицях, але нічого такого, що можна було б боятися. Потім усе змінилося – повстанці вторглися до Донецька та взяли під контроль офіційні будівлі. З’явилися барикади, люди зі зброєю, і ми зрозуміли, наскільки екстремальною була ситуація.

Наприкінці сезону усі мої бразильські товариші одразу ж повернулися додому. Мені довелося затриматися в Донецьку, оскільки був визнаний найкращим нападником ліги і мав брати участь в офіційному заході. Після цього я вирушив до Бразилії, як тільки туди приїхав, то побачив, що аеропорт Донецька розбомбили. Подивився на дружину – ми зрозуміли, що нам дивом вдалося врятуватися.

– Що трапилося з клубом?

– «Металург» переїхав до Києва через війну. Було важко – моя дружина була вагітна, але клуб зробив усе, щоб допомогти. Зважаючи на невизначеність, що буде з донецькими клубами надалі, я вирішив перейти до «Динамо».

– Через три роки ви перейшли з «Динамо» до «Шахтаря». Як вам було з огляду на суперництво двох клубів?

– З «Динамо» у мене пов’язано багато приємних спогадів, але ми не змогли домовитися про продовження контракту, і «Шахтар» зробив пропозицію. Це було найскладніше рішення у моїй кар’єрі – нелегко переходити від одного суперника до іншого, залишаючись у тому самому місті, адже «Шахтар» уже базувався у Києві. Останні переговори з президентом “Динамо” не були особливо дружніми.

– Як ви потрапили до збірної України у 2019 році?

– Я ще був у «Динамо», коли Андрій Шевченко зателефонував і запитав, чи я готовий грати.

Вирішив почекати – вів переговори з «Динамо», тож не був певен, чи зможу пов’язати своє майбутнє з Україною. Але потім підписав контракт із «Шахтарем» і відчув, що настав час стати громадянином та представляти національну команду.

Я був дуже гордий зробити це. Провів багато років в Україні та почував себе як удома. Це було не те, що грати за країну, з якою ти не пов’язаний.

– Чи вірили ви в те, що вторгнення Росії відбудеться до того, як це сталося цього року?

– Ми не були в Україні на передсезонці, і у нас була зустріч із радою директорів та нашим тренером. Команда була дуже стурбована – я запитав: «Що ви робитимете, якщо ми повернемося в Україну і розпочнеться війна?». Вони сказали, що дуже малоймовірно, що щось станеться, але якщо це станеться, дорога до Києва займе кілька днів.

Війна розпочнеться на кордоні, а у Києві ми будемо гаразд – вони нададуть усе необхідне, щоб вивезти нас із країни. Ми вирішили повернутися в Україну, але вибухи в Києві застали нас зненацька вранці в середу. Я не звинувачую клуб, бо це було важко передбачити, але, можливо, вони могли б почекати, перш ніж везти нас назад до України.

– Що ви пам’ятаєте про ту ніч, коли почалися бомбардування?

– Під час перших вибухів я спав, потім прокинувся, а довкола вже йшла війна. Здавалося, що колись прокинуся нормально і зрозумію, що все було лише кошмаром. Це був розпач – дивився у вікна своєї квартири та бачила вогні від вибухів. Сусіди евакуювалися, збирали все, що могли, і просто виїжджали.

Бачив рух транспорту, людей у ​​повній паніці. Це було схоже на ті фільми про кінець світу. Я був зовсім не готовий – у мене не було достатньо палива в машині, і не знав, що робити.

Зателефонував одному з директорів клубу – початковий план був такий: чекати вдома, доки ми не зможемо безпечно доїхати до готелю, де команда зупиняється перед матчами.

– Як минули наступні кілька днів?

– Я був зі своїми бразильськими одноклубниками та їхніми сім’ями в готелі, не маючи жодного уявлення про те, що може статися далі. Це були три з половиною дні мук та психологічного стресу. Щогодини ми чекали на позитивні новини; безпечний план, який доставить нас до кордону. Але реальність була протилежною – кожну хвилину ми отримували дедалі поганіші новини.

Клуб намагався зробити все можливе, щоб допомогти нам поїхати – автобуси, потім вони подумали про те, щоб надіслати нам достатньо палива для наших машин. Ми розглядали можливість поїхати поїздом, літаком, на чому завгодно, але це було просто неможливо. Час минав, і ми знали, що росіяни дедалі ближче до Києва.

– Чи правда, що ви могли поїхати, але лишилися зі своїми бразильськими товаришами?

– Два моїх друга запропонували машину, на якій я міг би легко доїхати до кордону, але просто не зміг дозволити собі цього зробити. Ми були цілою групою. У нашій групі були новонароджені, жінки, люди похилого віку і багато хороших друзів. Як я міг думати тільки про себе та втекти без них?

Моя сім’я була в Бразилії – це був величезний збіг. Моя дружина та діти мали квитки на зворотний рейс до України в неділю перед вторгненням, але наша домробітниця мала позитивний тест на COVID, тому вони відклали свій приліт.

– Як вам удалося вибратися з країни?

– Найважливішою людиною був президент УЄФА Александер Чеферін. Ми кілька днів намагалися знайти вихід, а в п’ятницю ввечері він зателефонував і спитав, що нам треба. Я сказав йому, що нам потрібно два автобуси до вокзалу, потім поїзди до кордону, а також достатньо їжі на дорогу. У суботу все було готове до нашого втечі. Дуже вдячний йому за те, що зробив.

– Пізніше ви перейшли до «Корінтіансу»…

– Нам дозволили підписувати контракти з новими клубами. Коли я повернувся до Бразилії, вирішив, що настав час залишитися ближче до сім’ї. У «Корінтіансі» мені поки що все подобається. Мій перший місяць у Бразилії був дуже важким – я все ще був повністю залучений до війни. З того часу я теж був залучений – маю багато друзів в Україні, тому не міг на 100 відсотків зосередитися на тренуваннях. Але «Корінтіанс» неймовірно допоміг мені.

– Чи сподіваєтесь ви повернутися до України після війни? Вам уже 35 років – чи могли б ви знову грати за збірну?

– Коли ми виїжджали з України, директор «Шахтаря» запропонував мені роль у клубі. Він сказав, що двері завжди будуть відчинені, якщо я захочу знову грати в Європі або взяти нову роль після завершення кар’єри. Ми обов’язково відвідаємо Україну, як тільки це буде можливим. Я не знаю, яке моє майбутнє з національною командою, але можу сказати однозначно: якщо я їм колись знадоблюся, я більш ніж готовий грати знову.