Український футбол

Український півзахисник польської «Лехії» Богдан В’юнник в інтерв’ю Onet згадав про свій перехід у 15-річному віці з київського «Динамо» в донецький «Шахтар».

— Будучи юніором, ви перейшли з київського «Динамо» в донецький «Шахтар». Усім відомо, що це два найбільші українські клуби і, м’яко кажучи, вони не дружать між собою.

— Думаю, в плані наявності цієї історії я цікава людина для журналістів. (Сміється). Будучи підлітком, я вже зважився на непопулярний крок, про який ви говорите. Але тоді в мене не було жодних сумнівів.

Я добре пам’ятаю час, проведений у «Динамо». Ми стали, зокрема, чемпіонами України серед команд U-15. Але потім іспанець Альберто Бош, який був моїм тренером, покинув «Динамо». Нині цей фахівець працює в тренерському штабі національної збірної України. Коли його вже не було в «Динамо», я вирішив, що найкращим варіантом для мене буде перехід у «Шахтар». У той час (2017-й рік, — прим. ред.) відбувалося багато чого, і я був упевнений у своєму рішенні.

— Як відбувся цей перехід?

— Швидко. «Шахтар» запросив мене на переговори, і через три дні я вже практично прийняв рішення. Я зрозумів, що в цьому клубі в мене будуть кращі умови для розвитку. Формальності трохи затягнулися, я чекав удома близько двох тижнів, поки все владналося. У цей час до мене в гості приїжджали представники з «Динамо». До цього мені телефонували кілька разів, але я не відповідав.

Того дня до нашого будинку під’їхали на машинах люди з «Динамо» і хотіли поговорити зі мною і моїми батьками, умовити, щоб я залишився в Києві. Це були агенти, директори і навіть сам президент клубу. Але я така людина, яка, якщо щось вирішила, вже не відступає від свого рішення. І я не відступив.

— Як ви це відчули? Адже тоді вам було лише 15 років.

— Це зайняло близько двох тижнів, але я впорався. А потім події розвивалися дуже швидко. Коли все прояснилося, я приєднався до команди на час зборів, які відбувалися неподалік Ужгорода. Я їхав близько 16 годин машиною, але тільки-но дістався, одразу потрапив на матч, вийшов на поле в другому таймі й одразу забив два голи. Для мене це було прекрасне почуття.

— Чого вас як гравця навчило «Динамо» і чого навчив «Шахтар»?

— У «Динамо» я пережив одну з найкращих історій у своєму житті. Я забивав голи, робив гольові передачі, і ми всією командою жили в спеціальному центрі. Я дуже добре пам’ятаю той час, ми були дуже згуртовані і за межами поля.

У донецькому «Шахтарі» я провів інший період свого життя, тому що грав у команді U-16, а потім перейшов у першу команду. Я був уже більш старшого віку і займався футболом на дорослому рівні. Сьогодні я можу сказати, що в моєму серці і «Динамо», і «Шахтар».

— Чи можливо це?

— Звичайно. У мене залишилися прекрасні спогади про обидва клуби. Я хочу пам’ятати все найкраще. Зараз я намагаюся підходити до донецького «Шахтаря» саме так, адже, незважаючи на ситуацію, що склалася з ним («Шахтар» подав до суду на В’юнника за перехід у «Лехію», — прим. ред.), цей клуб дав мені дуже багато, і я залишив йому своє серце. Я дебютував у Лізі чемпіонів у кольорах «Шахтаря» на стадіоні «Сантьяго Бернабеу» в матчі проти «Реала». Я ніколи не забуду цього.

— Ми багато говоримо про «Динамо» і «Шахтар», але до цього ви були в харківському «Металісті», клубі з вашого рідного міста.

— Це теж частина мого життя. Академія «Металіста» включила мене до числа найкращих своїх студентів, що для мене велика честь. У «Металісті» у нас була зовсім інша система, ніж у «Динамо» і «Шахтарі». Вони спробували наслідувати приклад Нідерландів і стати клубом, схожим на «Аякс». Найбільше я працював над технікою, і саме там я засвоїв найважливіші елементи в цьому плані, завдяки яким згодом зміг досягти успіху в інших клубах. Я відчуваю величезну симпатію до «Металіста». Це клуб, який я теж люблю.