Український футбол

Екс-захисник “Волині”, “Дніпра”, донецького “Металурга” й інших українських клубів Олександр Насонов розповів про свою кар’єру.

– Після піврічної оренди у Волині ви стали повноцінним гравцем клубу, і через деякий час там почалися серйозні фінансові проблеми. Що відбувалося?

– Спочатку усе було нормально, і нам своєчасно платили. Ми й хороші премії мали. Однак у якийсь момент ми перемогли вдома Говерлу (2:1), і нам не виплатили премію. Усі за неї питали, але потім забули. Потім не виплатили зарплату за один місяць, за другий… Перед новим роком борги вже були за три місяці, але дві зарплати віддали. Думали, що ситуація налагодиться.

У новому році вже перестали платити, й іноземці не хотіли виходити на поле. Дем’яненко заходив й казав: “Пацани, ви все одно за себе граєте, вам потрібно виходити”. Ну, виходили й грали. Коли Дем’яненко пішов, то заборгованості дійшли до чотирьох місяців. На момент приходу Кварцяного в мене вже були готові усі документи на розрив контракту.

Через деякий час мені зателефонував адміністратор з Волині й запропонував пониження зарплати. А в мене контракт був на три роки, за умовами якого в мене після кожного сезону мали покращуватися умови. Він спитав: “Саня, готовий на зменшення зарплати й отримувати, як у перший рік?”. Я відповів: “Ні”. Одразу в цей день подав документи на розрив через борги. Мені дали статус вільного агента, і я перейшов до донецького Металурга.

– Чим історія з боргами завершилася?

– Борги не виплачувалися, ми й у Лозанні судилися. В підсумку було винесено рішення, що Волинь повинна заплатити мені компенсацію 100 тисяч доларів та зарплату за чотири місяці – ще приблизно 40 тисяч доларів.

Поки чекав, коли зі мною розрахуються, почалася війна. Металург проіснував ще рік, ми в Києві базувалися, а потім клуб розформували. Мені запропонували повернутися у Волинь й пообіцяли, що повернуть борги по зарплаті. При цьому я повинен був пробачити компенсацію у 100 тисяч доларів. Ну, я повернувся й пробачив. Знаю, що хлопцям, які судилися до кінця, потім повністю повернули усі гроші, щоб зберегти Волинь. І сталося це буквально за один день.

– У Металурзі ви починали грати під керівництвом Максимова. Як у вас склалися відносини?

– Я про Максимова нічого поганого сказати не можу. Він мені десь Кварцяного нагадував. У повсякденному житті він посміхається, жартує, сміється, а коли починається гра… Він просто надто емоційний.

– Для Максимова у Металурзі фатальною стала гостьова поразка від Кукесі (0:2) у кваліфікації Ліги Європи. Що за провал тоді стався?

– Пам’ятаю вилучення Морозюка… Емоційна та напружена гра. Я сидів на заміні й повністю був сконцентрований на матчі, переживав за команду. Пам’ятаю, ми пропустили гол, й Максимов сказав: “Чого сидите? Йдіть розминайтеся!”. І от я як на десятій хвилині пішов, так до кінця гри й розминався. Зрозуміло, що в роздягальні розмова була трохи на підвищених тонах. Однак Максимов говорив, що ще є друга гра. Далі його “прибрали”.

– В другому матчі ви цих албанців просто не дотиснули?

– Так, це було дуже боляче. В тій грі вже і я взяв участь. Ми добре діяли й мали багато моментів, але не реалізували. Дійсно, просто не дотиснули. Не забили другий гол й вилетіли.

– На ваших очах, як згадували вище, відбулася смерть донецького Металурга.

– Коли у 2014 році почалася війна, то підвищувався курс. Спочатку він з восьми піднявся на дев’ять-десять, потім пішов ще далі. А в нас суми в контрактах були прописані у доларах. Перші два-три місяці нам цю різницю віддавали, потім просто почали платити по курсу вісім, а після нового року вже одну чи дві зарплати дали по курсу вісім і все.

– А як сам клуб функціонував у таких умовах?

– Було солідно. Ми жили в Ірпені, мали триразове харчування, тренування… Клуб функціонував. Зарплату ми не отримували, але було навіть таке, що після двох виграних матчів нам Ісраелян пообіцяв премії, і ми їх отримали.

– Повернути свої гроші була якась можливість?

– Я тоді співпрацював із Шаблієм і отримав лист, підписаний генеральним директором, що клуб зобов’язується повернути мені борги за чотири чи п’ять місяців. Суму вам не скажу, бо вже її просто не пам’ятаю. Однак до кого я з цим листом піду?