Український футбол

Вихованець київського футболу Зураб Очігава, якого вітчизняні вболівальники знають по виступам у п’яти клубах УПЛ – Іллічівці, Динамо, Олімпіку, Дніпрі-1 та Ворсклі, з 2020 року знаходиться за кордоном.

З тих пір він встиг пограти в Естонії та Азербайджані, а восени минулого року опинився в США. У новій ролі – тренерській.

Кореспонденту Sport.ua вдалося розшукати Очігаву у «столиці світу», як неофіційно називають Нью-Йорк. Незважаючи на зайнятість, він знайшов час розповісти про своє життя-буття за океаном.

– Вам всього 29 років. Чи не зарано вирішили перейти на тренерську роботу?

-Так, я розумію, що це напевно раннє завершення, і так само ранній початок для тренерського шляху. Але подивимось, як будуть складатись обставини та куди це приведе. Звісно, я обожнюю отримувати задоволення від гри на полі безпосередньо, але іноді доводиться приймати складні рішення.

– З чого починався ваш американський період?

– Як тільки я приїхав до США, то так все склалось, що я почав працювати тренером академії BridgeView, але зараз я вступив в партнерські відносини з академією Metro Brooklyn Soccer, де відповідаю за футбольну частину проєкту, у якому ми плануємо розвиватися у найкращих проявах для місцевих дітей.

– Поновити кар’єру гравця у Сполучених Штатах Америки не хотілося б?

– Я би з радістю це зробив при наявності цікавого варіанту. Були телефонні дзвінки, пропонували різні варіанти, але то все було не дуже серйозно, або ж не зовсім амбітно. Також були перемовини з місцевими командами (не з MLS), але не домовились. Я підтримую форму, тримаю себе в тонусі, але ж це не той рівень, коли ти кожного дня з командою на полі.

– Когось із людей, хто раніше входив до футбольного осередку України у США зустрічали?

– Так, зустрічав таких. Але не сказав би, що тут їх дуже багато.

– В Україні ви грали за п’ять клубів. Період у якому з них припав до душі найбільше?

– Звісно, що кожний етап моєї карʼєри був гарним досвідом, але гра за «Динамо» була моєю мрією з дитинства – як і у всіх дітлахів, котрі виросли в Україні. Тому це було незабутньо.

– П’ять років тому ви вирішили скуштувати легіонерського хліба, відправившись спочатку в Естонію, а потім у Азербайджан. Переходи в «Левадію» та «Сабах» як оцінюєте?

– З того часу мені дуже не вистачало моїх рідних та друзів, але такою є доля багатьох, хто обирає футбольну кар’єру. Період у «Сабаху», безумовно, був найкращим в легіонерському житті. Цей клуб дав мені багато, за що я йому дуже вдячний. А от про період, проведений у «Левадії», цього не скажеш. Він припав на «ковідні» часи, коли чемпіонати зупинялися, тренування були дистанційними.

– З ким із тренерів та колишніх партнерів підтримуєте зв’язки і досі?

– Практично всі мої друзі – з футболу. Найбільше спілкуюсь з Микитою Кравченком, Шабановим, Бурдою, Коломойцем. Та останній, бакинський досвід, подарував гарні відносини з Кулачем та Нурієвєвим. Та й взагалі, моє футбольне життя дало мені багато гарних друзів.

– За Україном та рідним Києвом сумуєте?

– Авжеж. Київ для мене – є найкращим містом в світі. Тому навіть не підібрати слів, як я за ним сумую.

– Які плани на найближче майбутнє?

– На даному етапі хочеться розвиватись у тій справі, за яку я взявся. Зокрема, створити гарну академію з Metro Brooklyn Soccer в Нью-Йорку, щоб дітям подобалось займатися футболом та досягати успіхів у спорті.