Український футбол

Український нападник “Роми” Артем Довбик в інтерв’ю Il Messaggero розповів про труднощі та адаптацію в італійському футболі, закулісся своєї гри, проблеми з фізичною формою і вплив тренерів на його кар’єру.

Також він поділився переживаннями щодо війни в Україні та важливості підтримки римських фанатів. 

– Вже шість місяців, як ви в Італії. Чи вдалося подолати початкові труднощі?

– Ці місяці були непростими: новий чемпіонат, три зміни тренера, нові тактичні схеми, які потрібно було вивчити, і деякі проблеми з фізичною формою. Зараз я краще розумію італійський футбол, ніж раніше, і сподіваюся, що далі все складатиметься краще.

– З цього приводу, нам відомо, що в грудні ви проходили терапію з факторами росту через проблеми з колінами. Як почуваєтеся? Чи вдалося вирішити проблему?

– Це перший сезон, коли я граю так багато і одразу на трьох фронтах. Наш медичний штаб зробив усе можливе, щоб допомогти мені, і зараз, після лікування, я почуваюся значно краще. Були моменти, коли я виходив на поле травмованим, не будучи готовим на всі сто відсотків. Це була моя помилка – треба було взяти паузу, але я відчував потребу бути з командою в складні моменти. Зараз, на щастя, почуваюся добре.

– У вас було більше проблем із мовою чи на полі?

– Мова футболу універсальна. Я приїхав до Італії після досвіду в Іспанії, де грають у зовсім інший футбол. Зараз я починаю краще розуміти Серію A: тут більше персональної опіки, захист діє агресивно та компактно, важко знайти вільний простір. Непросто грати, коли в штрафному майданчику проти тебе одразу три захисники. Але це частина процесу адаптації.

– Але чому всі тренери — від Де Россі до Раньєрі, включно з Юричем — кажуть, що “команда має краще забезпечувати Артема м’ячами”? Це справді так складно?

– Гарне питання. На тренуваннях усе працює, але в матчах ситуація інша. Мені, наприклад, хотілося б віддавати більше гольових передач, як той асист на Дібалу в Мілані, але навколо мене завжди дуже мало простору. В Італії для нападника гра зовсім інша. У “Жироні” я часто опускався глибше, майже до лінії центру. Зараз від мене вимагають інших речей: пресингувати центрального захисника суперника, відкривати зони для партнерів, грати спиною до воріт і допомагати команді підійматися вище. Я намагаюся виконувати все, що каже тренер.

– Найкрасивіший гол в Італії та найприкріший момент, коли не вдалося забити?

– Помилка — це момент у матчі з “Айнтрахтом” кілька годин тому (сміється). Хотів замкнути пас Анхеліньйо, але все сталося дуже швидко, було непросто. Треба було краще обрати позицію, бо я вже завалювався корпусом уперед. Хоча, якщо чесно, мені здається, що він сам хотів пробити, а не зробити передачу. Найкрасивіший гол? Напевно, той, що забив “Монці”, або м’яч у ворота “Удінезе”.

– І той гол у ворота “Атлетіка” теж був непоганим.

– Так, ви маєте рацію, хороший м’яч. Чудовий пас… Ось, хотілося б отримувати більше таких подач, не відмовився б.

– Є статистика, за якою в 15 із 29 матчів ви пробили по воротах не більше одного разу. Це не замало?

– Справді… Але багато залежить від передач, які я отримую. Тут усе вирішує те, чи ти опинишся в правильному місці в потрібний момент. Буває, що команда виконує хороші кроси, але мене немає в штрафному, а інколи я там є, але подача виходить не найкращою. Таке трапляється.

– Вас порівнюють із Джеко. Вам це подобається чи дратує?

– Я знаю про це порівняння. Перед тим як перейти сюди, я говорив із Едіном, і він розповів, наскільки непросто бути нападником у Римі. Це місто, де футбол живе 24 години на добу, і вболівальники чекають, що ти забиватимеш у кожному матчі. Я це розумію і був до цього готовий. Навіть у Джеко були складнощі в першому сезоні. За ці місяці я багато чому навчився і дивлюся в майбутнє з оптимізмом.

– Як ви справляєтесь із цим тиском?

– Не читаю багато. Шевченко завжди радив мені поводитися природно. Я зрозумів, що Рим — це футбол. Тут є радіо, телебачення, газети, але я просто залишаюся собою, люблю свою роботу і віддаюся їй сповна.

– А соцмережі читаєте?

– Іноді заходжу, але не заглиблююся в коментарі, бо знаю, що це не допомагає. Інакше довелося б читати всіх, хто злиться на мене через цей клятий фентезі-футбол. Вони думають, що я маю забивати по два голи в кожному матчі.

Читай також: Італійські ЗМІ рознесли Довбика за матч із “Айнтрахтом”: “Це був футбольний злочин”

– Оскільки ви мало читаєте газети і ще менше слухаєте радіо, ми вам самі розповімо про критику, яка лунає на вашу адресу. Вона зводиться до двох головних пунктів: по-перше, ви використовуєте тільки ліву ногу, а по-друге, майже ніколи не посміхаєтесь, навіть коли забиваєте.

– Та це неправда, що я ніколи не сміюся. Тепер ви самі можете підтвердити, що я посміхаюся, жартую, люблю веселитися. Хіба ні? Проблема в тому, що на полі я інший, це зовсім інший Артем. Я чесна людина, мені не подобається надмірно святкувати в незначних матчах. У грі з “Пармою” я забив п’ятий гол у порожні ворота — хіба був сенс радіти? Я просто роблю те, що відчуваю в цей момент, природно. В Удіне я святкував після пенальті, бо це був важливий момент.

Щодо того, що я граю тільки лівою ногою — так, це правда. Всі тренери, з якими я працював, і Раньєрі зокрема, казали мені, що потрібно бити і правою. Можливо, ви не повірите, але, швидше за все, я навіть краще б’ю правою, ніж лівою. Я це знаю, усвідомлюю, але коли приходить матч — роблю все лівою. І це помилка, бо захисники вже знають мою сильну сторону. Сподіваюся, що допоможе одна суперечка.

– Яка саме?

– Із помічником Раньєрі: до кінця сезону я заб’ю два голи правою ногою.

– У неділю вам протистоятиме ще один класичний лівша — Лукаку. Багато хто думав, що ви станете для серії А новим Ромелу. Але на кого, на вашу думку, ви більше схожі?

– Мабуть, я щось середнє між ним і Джеко. Я дивився на Лукаку в його перший рік в “Інтері”, коли він багато забивав і віддавав асисти. Мені подобається його стиль, у нас є схожі риси. Особисто я готовий адаптуватися під стиль команди, під те, що від мене вимагають. Якщо треба, можу грати спиною до воріт, прикривати м’яч, роздавати передачі. Але повторю ще раз: якщо буде більше якісних кросів у штрафний, то й забивати стане легше. Зрештою, я ж нападник.

– Ви сприймаєте “Рому” як вершину своєї кар’єри?

– Я підписав довгостроковий контракт і хочу вигравати трофеї для вболівальників і для клубу, який є величезним і дуже важливим в Італії. Я грав в Іспанії, але це не те саме, що тут, у Римі. Тут неймовірна атмосфера, стадіон заповнений на кожному матчі. Недарма на “Олімпіко” ми граємо краще. Але у футболі ніколи не знаєш, що станеться в майбутньому.

– Ви відчуваєте любов римських уболівальників?

– Коли гуляю містом, я справді відчуваю тепло людей, навіть тут, біля Тригорії. Романісти мене дуже підтримують.

– Ми знаємо, що ви не любите говорити про війну в Україні. Але чи можете зробити виняток? Яка зараз ситуація? Чи може перемога Трампа на виборах якось вплинути на конфлікт?

– Ситуація, звісно, не найкраща. Моя сім’я там, для мого батька, матері й бабусі це дім. Я намагався забрати їх із собою — спочатку в Іспанію, тепер в Італію, але вони не хочуть їхати. Вони живуть там понад 50 років і не уявляють себе в іншому місці.

На жаль, моє життя відрізняється від життя інших людей. Щоранку я прокидаюся і телефоную, щоб переконатися, що все спокійно, що з моїми рідними все добре, що не сталося нічого страшного — жодних атак чи подібного. Для мене… Ні, вибачте, не можу продовжувати” (на очах з’являються сльози).

– Окей, повернімося до розмови про футбол. Зробимо крок назад? Чи стали Фрідкіни вирішальними у вашому переході до “Роми”?

– Не заперечую, що розмова з ними, особливо з Раяном, мала фундаментальне значення.

– А Де Россі?

– З Даніеле ми відразу знайшли спільну мову, і йому знадобилося зовсім небагато часу, щоб мене переконати. Він вірив у мене, а я дуже вірив у нього. Для мене було важко, коли він пішов.

– А з Раньєрі у вас які стосунки?

– Він для нас наче дідусь — дуже спокійний, але коли команді потрібен поштовх і імпульс, він знає, як це зробити. Він чудовий психолог, знає, що сказати в потрібний момент, і розуміє, коли мовчання буде більш доречним. Він надзвичайно важливий. Мені б хотілося, щоб він залишився на тренерському містку.

– Ви знаєте, що є шанс ще на два дербі в Лізі Європи?

– Так, я бачив, але спочатку нам потрібно пройти “Порту”, а це буде нелегко. Звісно, це було б чудово. Мені вистачило першого дербі, щоб зрозуміти, що це справді особливий матч. На “Олімпіко” того вечора я відчув найкращу атмосферу на стадіоні за все своє життя. А гарні речі треба переживати знову і знову.