– На жаль, це все гіркий досвід або, краще сказати, певні травми, через які людина проходить у житті. Але в якийсь момент вони навіть стають корисними. Чесно кажучи, важко порівнювати ті дні в Сараєві з тим, що зараз відбувається в Україні, але можу сказати одне: кожна війна по-своєму жахлива.
Будь-який опис цього стану і цього безумства важко передати словами. Просто війна – це поразка людства, поразка людської раси і прояв браку інтелекту. Втратити одне людське життя – це вже занадто, не кажучи про те, що відбувається в Україні протягом трьох років. Це важко описати словами – ця кількість невизначеності, яка переходить із дня на день, і стани, через які ми проходимо як футбольний клуб.
– Маріо, ви пережили щось подібне, коли тікали з Сараєва під снайперськими обстрілами та бомбардуваннями. Складається враження, що ті шрами із Сараєва залишилися, і саме тому ви так добре справляєтеся з цією ситуацією?
– Усі такі речі, які тебе не вбивають, роблять сильнішим, але шрами залишаються. Просто тіло все пам’ятає. Звісно, пам’ятає і розум, адже все це відбувається в рамках певного індивідуального сприйняття. І кожен із нас реагує на такі ситуації по-різному. Я пережив щось подібне в Сараєві, тому в такі моменти, коли живеш у такому світі, легше справлятися з певними речами. Але знову ж таки, це все індивідуально…
– Напевно, ви отримали велику підтримку від родини, приймаючи таке рішення?
– Звісно, але все сталося несподівано, і ось уже понад рік ми тут – Маріно, Даріо і я працюємо та живемо разом. Те, що дуже важливо підкреслити, – це зв’язок. Коли бачиш, скільки ентузіазму мають люди, які перебувають у клубі стільки років, то професіоналізм, із яким ти прийшов, насправді перестає бути головним.
Просто встановлюєш емоційний зв’язок із цими людьми, які тобі дуже дорогі, людьми, які переживають складні умови… Це набагато глибші відносини, адже щодня бачиш, як люди страждають, як вони люблять, як віддані своїй справі. І цей зв’язок між нами, як “стафом”, і ними, як працівниками, стає значно сильнішим, набагато глибшим.
– Часто згадуєте зв’язок із рідним Сараєвом?
– Це та сама стара істина, пов’язана з мудрістю: важкі умови формують справжній характер. І, мабуть, це правда. Адже в таких ситуаціях людина просто зростає, стає сильнішою та швидше дорослішає. Так сталося і в моєму житті. Життя змусило мене подорослішати раніше. Я втік із Сараєва, бачив усю цю невизначеність, коли мені було лише 20 років. Усе це значною мірою формує тебе, змінює пріоритети набагато швидше, ніж це було б за інших обставин. Звісно, залишаються шрами, залишаються травми, але життя триває. Воно йде вперед, і ти маєш зосередитися на теперішньому моменті, що б це не означало. А це означає бути там, де ти є, і викладатися на максимум.
– Попри те, що ви приїхали в Україну через футбол, складається враження, що футбол усе ж відходить на другий план?
– Важко займатися футболом, знаючи, яка ситуація в країні. Важко навіть говорити чи думати про футбол, коли вся країна у стані війни й величезної невизначеності. З іншого боку, ми, як футбольний клуб, намагаємося робити все можливе. Хоча варто наголосити, що “Шахтар” фактично вже 10 років перебуває у вигнанні. Ми функціонуємо як своєрідний “будинок на колесах”: граємо український чемпіонат, маємо дві бази – у Києві та Львові. Залежно від матчів Ліги чемпіонів, ближче до польського кордону, ми базуємося у Львові.
– Важко уявити, в яких умовах ви працюєте. Що переважило, коли ви вирішили приїхати в Україну?
– Умови справді дуже важкі, але важкі умови створюють чемпіонів! У певному сенсі це навіть допомагає встановити тісніший зв’язок із людьми, які працюють у клубі багато років. Насправді клуб вижив завдяки ентузіазму й любові президента Ахметова, який вклав не лише фінанси, а й усю свою любов, щоб клуб залишився на плаву і сьогодні був успішним.
У іншому контексті це було легше, бо я тут не сам. Тут є наша невелика хорватська колонія. Даріо Срна – це людина, яка заслуговує на величезну подяку за всі ці успіхи і яка керує всією спортивною політикою. Звісно, тут також є Маріно Пушич, тому долати важкі обставини та ситуації легше, коли поруч команда близьких людей, які розділяють як людські, так і футбольні цінності.
– Ви футбольний тренер, але ми майже не говорили про футбол чи тактику для Ліги чемпіонів. Як гравці справляються з умовами, які аж ніяк не можна назвати нормальними?
– Важко говорити про якісь футбольні періодизації, адже в цих умовах необхідно багато імпровізувати. З іншого боку, у нас є семеро бразильців, які залишили зону комфорту, приїхали з Бразилії, і їм непросто жити в таких обставинах. Але коли вони в групі й їх багато, їм легше долати ці складні моменти.
І є інша частина команди: одні висипаються, коли ми кудись виїжджаємо і немає сирен, а інші, зокрема українці, які живуть із родинами в Києві чи Львові, сплять менше, бо турбуються за своїх близьких. Тому говорити про нормальні футбольні умови складно. Тут необхідні адаптація й імпровізація, які доводиться застосовувати й удосконалювати в дорозі.
– Ви сказали, що у 20 років ваше життя перевернулося догори дриґом. Якщо повернутися назад і згадати ігрові дні в “Динамо”, а також час у “Хайдуку” на посаді радника голови правління з питань спортивної політики – чи змінили б ви щось?
– Я б нічого не змінював! Знаєш, як це буває… Деякі речі у житті просто трапляються, незалежно від твоєї волі, а деякі відбуваються самі по собі. І тут важливо впливати на те, на що ти можеш вплинути, а те, на що не можеш – ну що ж… Мудрість у тому, щоб прийняти ці речі. Я не з тих, хто озирається назад і шкодує за тим, що сталося. Це, мабуть, така моя природа, але я не той, хто постійно дивиться у дзеркало заднього виду і розмірковує: це я зробив так, а те – інакше. Просто я не шкодую за тим, що сталося. Все це було, і я насолоджуюся, намагаюся жити цим моментом, на цьому місці, у цій ситуації. Наприклад, я ніколи не замислювався, чи шкодую про те, що не залишився довше у Загребі, коли втік із воєнного Сараєва.
– Але, за збігом обставин, після завершення кар’єри ви обрали Загреб як свою базу й дім, хоча кажете, що однаково любите і Спліт. Але це окрема тема…
– Коли мені було всього 20 років, Загреб прийняв мене прекрасно, усе було на вищому рівні! І до сьогодні моя сім’я живе у Загребі, а мама живе у Спліті. Я люблю Загреб, але люблю і Спліт! У мене є друзі в обох містах, друзі в Рієці, друзі в Осієку. У мене стільки любові, що я люблю кожне місто. Але чи привела тебе життєва або професійна кар’єра до якогось конкретного міста – це вже питання для глибоких філософських роздумів.
Просто деякі речі трапляються, ти приймаєш їх, закочуєш рукави і викладаєшся на максимум. Іноді це добре, іноді недостатньо добре, іноді чудово. Але я вважаю, що не варто прив’язуватися до того, що сталося, незалежно від того, яким це було. Це все певний досвід, і я намагаюся винести з нього урок. Мені не шкода, що я був у якомусь клубі, скільки часу я там провів, і я ніколи не намагався закрити чи грюкнути дверима.
Просто ти викладаєшся на максимум, ідеш уперед, намагаєшся бути в моменті, у тих обставинах, які є, і все. Іноді це, як я казав, виходить добре, іноді ні, іноді менш добре. Але я не маю проблем із тим, щоб нести цей тягар на своїх плечах. Живу день за днем – і все, – підсумував Станич.
«Вершкові» ділять перше місце з «Баварією».Читати далі
"Шахтар" приймав “Лівий Берег” у заключному матчі 18-го туру УПЛ. Гра пройшла у Львові на…
Асистент головного тренера "Ворскли" Микола Іщенко в коментарі "УПЛ ТБ" поділився думкою про гру команди…
Журналіст Ігор Циганик поділився враженнями від перемоги «Динамо» над «Карпатами».Читати далі
Генеральний директор черкасців Андрій Колісник висловився щодо доходів українських клубів в умовах війни.Читати далі
У неділю, 23 лютого, Трабзонспор вдома переміг Газіантеп (3:2) у грі 25-го туру чемпіонату Туреччини.Читати…