Український футбол

Півзахисник Зорі Петар Мічин в інтерв’ю “УФ” розповів про адаптацію в УПЛ.

– Який найслабший аспект твоєї гри, який ти покращив тут?

– У попередніх командах я не грав стабільно, тиждень за тижнем. Дуже важкий час для мене – не міг знайти себе, коли повернувся з Італії. Зараз граю стабільно, адаптувався в новій країні, вивчив мову. Травм не було. Я просто насолоджуюся періодом, проведеним у Зорі. Розвиваюся морально, повертається впевненість у собі. Щасливий, що знову граю у футбол. На мене не тиснуть.

– У команді є кілька балканців. Чи допомагає тобі на полі та поза ним те, що далеко від дому є люди, які розмовляють твоєю рідною мовою?

– Коли я приїхав сюди, то був один. Тільки Еду Герреро говорив англійською. Потім до команди приєдналися балканці – Башич, Тронтель, Ескінья. Ми можемо проводити час за межами поля. Це завжди добре для іноземця, як я. Тут я відчуваю себе як вдома.

– Як ти ладнаєш з місцевими гравцями?

– Я швидко вивчив українську та російську. Розумію обидві мови. Все добре. У мене був такий самий досвід в Італії, коли я був один у новій країні. Можливо, я грав менше, але за межами поля я вивчав нову країну. І цей досвід мені дуже допомагає. Єдина головна відмінність – у сербів та українців однаковий менталітет.

– З ким і суперників, на твою думку, був найскладніший матч?

– Звичайно, Динамо, Шахтар – великі клуби. Для мене найскладнішим суперником був Кривбас. Вони грають агресивно, високий пресинг, діють 1 на 1. Словом, дуже швидка і компактна команда. 11 гравців грають як один. Я б сказав, що це їхній пік.

– Ти проводиш другий сезон в Україні. Ти вже адаптувався до нашого чемпіонату?

– Через 1,5 року – так. Ваш футбол покращується. Я можу порівняти з Сербією. Тут я можу перемогти будь-яку команду. У Сербії – немає шансів для маленького клубу обіграти Црвену Звезду. Подивіться на Олександрію. Я не можу собі уявити такого прецеденту у себе вдома. Перше місце недоторканне. В Україні у вас є шанс. Принаймні, можна мріяти, як надія.

– Однією з причин переїзду була хороша історія клубу в єврокубках. Що потрібно зробити, щоб Зоря повернулася до четвірки найсильніших?

– Так, це була одна з причин. Якщо ми перемагаємо в кожній грі – все можливо. Нічого особливого: багато тренуватися, працювати кожен день, робити хорошу стабільність, зберігати командний дух, перемагати поспіль. Це і є головне.

– Розкажи історію свого переходу в Зорі?

– Це дуже просто. Ненад Лалатович хотів бачити мене в Зорі. Я знаю його дуже давно. Я працював з ним у Воєводин на початку. Потім ми разом працювали в Чукаричках і Рандичках перед Зорею.

Він хотів бачити мене в Зорі, пояснив ситуацію. Раднічкі отримли гроші за мій трансфер. Я побачив нову можливість – грати в єврокубках. Я прийняв пропозицію і не шкодую.

– Як ваша сім’я відреагувала на ваш вибір переїхати в охоплену війною Україну?

– Трохи налякані, ніхто не знав, що тут відбувається. Вони бачили жахливі сюжети по телевізору.

Основна проблема в Україні – це те, що мої батьки не можуть приїхати до мене через складну логістику, подорожувати літаком, поїздом, автобусом – це божевілля. Дуже велика відстань, щоб відвідати мене в Києві. Коли у мене є 3 вихідних, я завжди приїжджаю до Сербії 1 раз на 3 місяці.

– Вони мають підстави для скептицизму, бо були свідками війни на Балканах, я думаю…

– Ми намагаємося не дуже багато говорити про цю ситуацію. Я показую відео з повітряною тривогою, і мама згадала, що така ж атмосфера була в 90-х роках.

– Коли ти зрозумів, що хочеш стати футболістом?

– Я граю у футбол весь час. Мій старший брат Ненад також грає у футбол. Сербія на початку 2000-х – без телефонів, комп’ютерів, інтернету. Всі грають на вулиці у футбол, баскетбол, волейбол. Просто в задоволення грали з друзями.

– Твій професійний шлях був легким чи важким?

– Тільки хороші спогади. Я починав у місцевій команді Нові Сад, а в 12 років перейшов до Воєводини, де дебютував на професійному рівні, але після цього грав не часто. Зараз я переходжу в Чукарички. Воєводина мене не відпускала.

– І що далі?

– Через 3,5 місяці в Чукаричках я забив кілька голів. Це привернуло увагу. Я грав за збірну Сербії U-21, і скаути побачили мою гру. Після цього скаут Удінезе прийшов на гру Чукаричок проти Црвени Звезди (1:2), і це змінило моє життя. Я забив їм, грав натхненно. Вони вирішуваили, купувати мене чи ні. Для мене це була казка.

– Хто був твоїм футбольним кумиром і улюбленою командою дитинства?

– АПЛ в цілому була моїм фаворитом з топ-5. Арсенал, Челсі, МЮ і до сьогоднішнього дня. Мені всі вони подобаються. Всім тоді подобалися R10 (Роналдінью) й Анрі.

– У тебе був досвід виступів в Італії, чому тобі не вдалося закріпитися?

– Для мене Італія була новим світом. Коли пройшов час, я зрозумів, що не готовий грати у цій лізі. У Серії А головне – бути розумним, тактично навченим, хороший захист, вміння рухатися. Але я прийняв цю пропозицію, тому що це може бути один раз в житті.

Основна проблема – у тебе не так багато часу. В перший рік я адаптувався, вчив мову, але не грав багато. Це хороший досвід на все життя. За що я вдячний.

– Я думав, якщо ти погано граєш в Удіне, то переїжджаєш до Вотфорда.

– Навпаки:) Якщо ти не граєш в Удіне, ти не переходиш до Вотфорда.

– В Удіне ти перетинався з зірковими Деулофеу, чемпіонами світу Де Паулем і Моліною, ветераном Льоренте.

– Так. Розповім тобі кумедну річ. Під час ЧC-22 я дивився фінальну гру в пабі. Де Пауль і Моліна грали там, я тренувався з цими хлопцями чотири роки, а тепер пив пиво в Напредаку:)

– В Італії ти точно перетинався з Русланом Малиновським. Знаєш, в якому клубі починалася його кар’єра?

– Вже в Зорі мені сказали, що Малина починав грати тут.

– Руслан справді був зіркою в Аталанти?

– Він був хорошим. Забивав багато м’ячів. Показував топ-футбол. До Гасперіні Аталанта була маленьким клубом, як і багато інших у Ломбардії. А зараз вони справді на вершині.

– Чи бачиш ти якісь паралелі у своїй історії з Віктором Коваленком?

– Можливо, йому не вистачало фізики, бігу, щоб грати на такому рівні, але, як я вже казав, в Італії немає часу чекати. У моїй ситуації я мав не так багато шансів. У нього вони є в різних клубах.

Я повернувся з Італії з деякими проблемами ментального здоров’я та відчуттям несправедливості. Побував у Серії А, а потім знову грав вдома. Не отримував задоволення від футболу. Тепер я повернув собі це, бачу результати своєї роботи й отримую задоволення. Я не здаюся і продовжую свій шлях.

– Чим ти захоплюєшся поза футболом?

– Вдома я намагаюся відволіктися від футболу. Тут життя схоже на рутину: тренування, спортзал, відновлення і знову тренування. Читаю книги. Найновіші. Мемуари засновника Nike Філа Найта. На YouTube люблю дивитися розумний контент. Покращую своє ментальне здоров’я та інші аспекти свого життя.