Український футбол

Іван Єрмачков може сміливо записати собі в актив сезон 2023/24. Фактично, з повного ноунейма Єрмачков перетворився на гравця збірної України 2005 року народження, з якою виборов бронзові нагороди Євро U-19 та путівку на молодіжний чемпіонат світу.

На клубному рівні Іван забив гол дальнім ударом гол у ворота юнацької команди “Баєра” в останньому турі Бундесліги. Після чого Єрмачков змінив скромний “Вупперталь” на більш статусний “Вердер”. У Бремені український захисник буде грати за другу команду на дорослому рівні. Українець розповів про виступ на Євро U-19 та справи у “Вердері”.

– Іване, чого не вистачило збірній України у матчі із Францією, щоб вийти у фінал юнацького Євро?

– Гостроти в атаці. В цілому, ми захищалися доволі добре. В суперника було не так багато моментів, щоб забити гол. Єдиний гол французи забили після стандарту. А от в атаці мало створювали та не реалізували свої нечисленні моменти.

– У пропущеному м’ячі чия провина?

– Спільна. Я повинен був зробити крок назад та вибити м’яч. Олексію Гусєву потрібно було зробити крок вперед, щоб зіграти м’яч. Микола Огарков програв боротьбу один в один, він мав заблокувати цього футболіста. Воротар Владислав Крапівцов міг би зіграти на виході. Це командна помилка. Всі відповідальні за цей момент.

– Загалом, Франція була по зубах?

– Так. Якщо порівнювати навіть із Норвегією та Італією, то французи не виглядали сильніше.

– Була різниця: Франція, чи Іспанія у півфіналі?

– Ні, різниці не було. Ми були заряджені на 100 відсотків. Нікому із суперників проти нас не було легко. Всередині команди була хороша атмосфера, ми всі були об’єднані однією метою. Коли перед матчем французи сказали, що задоволені тим, що суперником у півфіналі стане Україна, то хотілося їм довести та показати, що ми теж чогось варті та докладемо максимум зусиль для виходу у фінал.

– Що стало вирішальним у матчі проти Італії, коли потрібно було обов’язково перемагати?

– Козацький драйв. Цей термін дійсно існує. Ми почувалися дуже впевнено, коли навіть програвали.

– Чого не вистачило, щоб перемогти Північну Ірландію та Норвегію у перших двох турах?

– У першому матчі проти Північної Ірландії не вистачило реалізації та розуміння один одного. Командна гра не вражала. У складі були нові гравці. Проти Норвегії також не реалізували свої шанси. Були два хороших моменти, коли потрібно було забивати.

– Кліматичні умови Північної Ірландії та штучне поле якось вплинули на збірну?

– Так. Насправді, важко було грати на штучному полі. Непросто було звикати до таких умов. Боліли коліна, багато в кого спина. Але хороше відновлення допомогло готуватися до наступних матчів. За 10 днів 4 гри на штучному полі – це великий стрес для організму.

– Проти кого із суперників було найважче грати?

– Форвард збірної Італії Томмазо Ебоне. Я не можу сказати, що він сильний гравець, але я не зміг його вивести з себе. Він не піддається на провокації, дуже холоднокровний, спокійний, впевнений у собі.

У збірній Франції дуже сподобався капітан команди Валентен Атангана. Я проти нього не грав особисто, бо він діяв у середині поля. Але коли Атангана підхоплював м’яч, то зупинити його було вкрай важко.

– По ходу турніру ви грали у парі центру захисту із Тарасом Михавком та Максимом Мельніченком. Чи була якась різниця?

– З Тарасом набагато легше грати, ніж з Максимом. Це просто не позиція Мельніченка. Він опорний півзахисник, а не центральний оборонець.

– Чи не було проблемою, що не було зіграної пари центральних захисників?

– Це ніяк не впливає. Ми виходимо грати за збірну. Тут бажання виходить на перший план. Той же Огарков грав лівим захисником, хоча в клубі діє в центрі оборони. У багатьох гравців є досвід виступів на різних позиціях.

Була різниця тільки у півфіналі, коли Раміка Гаджиєва поставили на Францію лівим вінгером. Це взагалі не його позиція.

– Хто лідер роздягальні цієї збірної?

– (Сміється). Звісно, Ваня Єрмачков.

– Завдання-мінімум на турнірі виконано?

– Мінімальна ціль була вийти на чемпіонат світу U-20. Ми її виконали. Коли дізналися, що буде Франція у півфіналі, то тренер сказав, що ми маємо вийти та добре зіграти. Проти Франції можна грати у футбол. Це також команда зі своїми сильними та слабкими сторонами. Там грають так само молоді гравці. У першому таймі ми це зрозуміли, що суперник нам по зубах.

Чи дивилися фінал?

– Так. Вболівав за гарний футбол. Не мав симпатії до жодної команди.

– Як загалом оціните виступ збірної України?

– Я не можу сказати, що ми провалилися. У нашої команди все добре із характером, емоціями. Ми могли дійти до фіналу та боротися за перемогу. Але вийшло, як вийшло. Мінімальної мети ми досягли – вийшли на молодіжний чемпіонат світу. Показали гідну гру.

– Влітку ви змінили “Вупперталь” на “Вердер”. Розкажіть більше про трансфер.

– Я буду грати за другу команду бременців. Вони грають у четвертому за силою дивізіоні Німеччини. Там грають дублі перших команд Бундесліги. Ліга доволі непогана. Там багато талановитих гравців. У нашій групі є другі команди “Ганновера”, “Гамбурга”, “Санкт-Паулі” та інших клубів.

Шанси потрапити у першу команду високі. Поки ще рано щось загадувати. Я поки буду долучатися до тренувального процесу. Вони мною цікавляться, вони за мною спостерігають. На Євро було три скаути першої команди “Вердера”. Вони все бачили.

– Які ще команди ще вами цікавилися?

– “Фрайбург” і “Шальке”.

– Чому обрали саме “Вердер”?

– Була найбільше конкретна пропозиція та можливість потрапити у першу команду.

– Наскільки правда, що ви могли поїхати на збори із першою командою “Вердера”, але обрали збірну України та юнацький Євро?

– Так. Я мав їхати до Австрії. За тиждень до зборів Дмитро Станіславович зателефонував та сказав, що я потрібен збірній. Я не міг вчинити по-іншому.

– У “Вердері” пам’ятають такі прізвища, як Максимов та Скрипник?

– Звісно. Мене навіть називають “Скрипником”. Я так само віддаюся на полі.

– Чи є ще в системі бременців українські футболісти?

– Багато хлопців в Академії на рівні дітей 9-12 років. Також є брати Солідаренки. Один виступає за вікову категорію U-15, а інший за U-14. Саша Ткаченко 2008 року народження грає за команду 17-річних. Він подає великі надії.

– Ви вже два роки у Німеччині. Як оціните для себе цей час?

– Прогрес. Дитячо-юнацький футбол у Німеччині найсильніший у світі. Тому велика конкуренція, можливість грати проти сильних гравців, багато нового. Все це допомагає стати кращим та прогресувати.

– Розкажіть про свою українську кар’єру.

– Я – киянин. Моєю першою командою була ДЮСШ -10. Перший тренер – Єрмолинський Леонід Михайлович. З 12 років до 16 виступав за “Діназ”. Став чемпіоном України U-15 у першій лізі. Тоді за “Діназ” грали Андрій Маткевич, Роман Саленко, Тимур Тутєров. Команда була багата на таланти. Далі зрозумів, що потрібно рухатися далі. Обрав “Колос”. За пів року дуже серйозно прогресував під керівництвом Костенка Андрія Михайловича та Калініченка Євгена Сергійовича. “Колос” завжди буде в моєму серці. На зимові збори полетів із юнацькою командою ковалівців до Туреччини, але не встиг підписати контракт, бо почалася війна. Після чого опинився в Німеччині.

– З чим було найважче у новій країні?

– З футбольної точки зору – зрозуміти своїх партнерів. Потрібно було звикати до менталітету та вчити мову. Тут зовсім інше розуміння гри. Було тяжко перші 3 місяці. Я ще травмувався.

У побутовому сенсі також важливі мова, менталітет людей, ритм життя. Життя у Німеччині суттєво відрізняється від українського.

– Чи підтримуєте зв’язок з іншими українськими легіонерами у Німеччині?

– Так. Всі один одного знають. З Данею Кревсуном, Дмитро Богдановим, Максимом Стрюковим, Микитою Кривцовим, Олександром Петренком постійно на зв’язку. З кимось спілкуємося менше.