Український футбол

Центральний захисник Інгульця Станіслав-Нурі Малиш провів чудовий травень у Першій лізі, за що отримав звання найкращого гравця місяця, що його спільно визначають ПФЛ і «УФ».

Він допоміг команді з Петрового протягом останнього місяця весни виграти чотири матчі з чотирьох (два пропущені голи, два поєдинки «на нуль»). А сам оформив три результативні дії, включаючи гольовий пас у падінні через себе під чемпіонський гол Сергія Панасенка в грі з Карпатами (2:1)!

В інтерв’ю «Українському футболу» Малиш підбив підсумки суперуспішного сезону для Інгульця, прокоментував свої особисті здобутки, а також трохи розповів про свій шлях у грі №1.

– Станіславе, вітаємо із чемпіонством у Першій лізі! Як святкували?

– Дякую. Після матчу командою зібралися, привітали один одного і все. Нічого особливого.

– Шампанського багато випили?

– Ні. Після гри на полі трохи побризкали, ну і після. Зовсім небагато.

– Як президент клубу Олександр Поворознюк подякував?

– Він після гри вийшов до нас та сказав, що дуже радий. Похвалив.

– На словах це дуже добре, але чи була якась матеріальна подяка?

– Це вже конфіденційна інформація (сміється).

– Особисто ви разом з командою дуже вдало провели травень та стали найкращим гравцем місяця у Першій лізі. Як поставилися до цього визнання?

– Я думаю, що є більш гідні претенденти. Той же Артем Сітало забив шість важливих голів. При цьому відзначався у кожній грі, що неймовірно важливо.

– Артем у нас уже визнавався в цій номінації, та й інтерв’ю не дає – а от консультація з тренерським штабом Інгульця дала однозначний результат: вашу роботу в травні відзначили як важливу для командного успіху. Зокрема, у чемпіонському матчі з Карпатами саме ви у компенсований час виконали асист на переможний гол Сергія Панасенка. При цьому зробили це у падінні через себе!

– Та якби це зрячий асист був! Передача насправді вийшла випадково (сміється, – прим. Д.В.). Я просто хотів м’яча повернути ближче до воріт. Вийшло, що якраз скинув на свого партнера.

– Потім не жартували в команді з приводу цього пасу?

– Трохи було (сміється). Хтось казав: «Вася Кобін на мінімалках».

– Протягом кар’єри ви демонструєте непогану результативність як для захисника. В чому ваш секрет?

– На тренуваннях багато відпрацьовуємо: і підключення під час атак, і на стандарти центральні захисники завжди приходять. Хоча я б і не сказав, що результативність у мене надто висока. Лише два голи забив за увесь сезон і три гольові передачі виконав.

– Головний тренер Інгульця Владислав Лупашко проводить хорошу роботу з командою. Обговорюється його можливий перехід до Карпат. Це найкращий коуч у вашій кар’єрі?

– Думаю, некрасиво буде так говорити по відношенню до інших тренерів, які в мене були.

В нього є своє бачення футболу. Він хоче грати в атаку, а не як більшість команд – просто оборонятися у середньому чи низькому блоці. Ми після втрати м’яча намагаємося активно вступати у відбір попереду, аби якнайшвидше дістатися чужих воріт. Якщо робити це біля власних воріт, то доводитиметься походити через оборону суперника.

– Якого європейського тренера за своїми ідеями вам нагадує Лупашко?

– Думаю, це стиль Хосепа Гвардіоли або Юргена Клоппа.

– Можна сказати, що Інгулець грає у стилі Манчестер Сіті та Ліверпуля?

– Намагаємося (сміється). Десь трохи краще виходило, десь трохи гірше.

– Нещодавно журналіст Дмитро Гордон записав звернення до Поворознюка, у якому пригрозив, що «Інгульця в нього більше не буде». Злякалися?

– Та ні. Нас президент зібрав та сказав, аби ми не переживали з цього приводу та нікого не слухали. Розмов багато було і буде завжди. Все буде добре.

– Слідкуєте за медійним батлом Гордона та Поворознюка?

– Ні. Лише якщо попадається в інтернеті. А так сильно не заглиблююся. Навіть не в курсі, з чого усе розпочалося. В команді на це увагу сильно не звертають.

– За кого вболіваєте, думаю, питати сенсу немає?

– Звичайно.

– Сам ви зі спортивної сім’ї.

– Так. У мене мати та батько грали у волейбол на найвищому рівні. Батько виступав виключно у чемпіонаті Туреччини, а мати – в Туреччині та Україні.

– Народилися ви у Києві, але потім разом із сім’єю перебралися до Туреччини, звідки родом ваш батько. З чим це було пов’язано?

– Практично одразу після мого народження ми поїхали туди, бо і мати, і батько грали в Туреччині.

– Там же ви й почали займатися футболом. Як це було?

– На районі у Стамбулі недалеко від дому була якась спортивна школа. Там я займався років до 11-12 та виступав у місцевому чемпіонаті по дітлахах.

– Ваше повернення до України, а саме до Одеси, також було пов’язане з кар’єрою батьків?

– Мама в Туреччині завершила та повернулася догравати в Одесу. Ось ми разом і переїхали.

– В Одесі ви розпочали тренуватися у школі Чорноморця, де з часом дійшли аж до дубля. З ким із відомих сьогодні гравців ви займалися разом?

– Мабуть, виокремити можу Владислава Кабаєва. Більше навіть особливо нікого і не згадаю з нашого міста, хто заграв на найвищому рівні.

– Як вам його прогрес?

– Молодець, добре себе зарекомендував у Зорі і його забрали у Динамо.

– Що думаєте про його виступи під керівництвом Олександра Шовковського?

– Мені здається, що за нового тренера усі краще почали грати. Команда виглядає зовсім інакше.

– З чим ви це пов’язуєте?

– Думаю, справа у стилі Мірчі Луческу. Я навіть тоді не дивився матчі Динамо, бо було нецікаво.

– Кабаєва включили до резервного списку гравців попередньої заявки національної збірної України напередодні Євро-2024. Як вважаєте, чи міг би він замінити Михайла Мудрика?

– Думаю, що міг би. Начебто він непогано показав себе в другій частині сезону. Не сильно в нас багато кандидатів на заміну Мудрику.

– Що стало причиною вашого відходу з Чорноморця?

– Не хотів би загадувати ті події. Просто посварилися з керівництвом – і все. Вони мене не бачили в команді.

– Після відходу з Чорноморця ви фактично на два роки випали з професіонального футболу. Чому так сталося?

– Після Чорноморця я одразу намагався потрапити в якусь іншу команду, їздив на перегляди, але Чорноморець вимагав за мене компенсацію. Точну суму не пам’ятаю, але це були великі гроші на той час, і клуби не були готові їх платити.

Я приїздив до Металіста та донецького Металурга, однак десь не підійшов, а десь не вдалося домовитися саме через цю компенсацію. Хоча клуби були заможними.

– Самі з керівництвом Чорноморця не пробували домовитися?

– Вони казали: «Тільки гроші». І все. Мені довелося взяти паузу.

– Чому їх позиція була настільки принциповою?

– Можливо, через нашу сварку. Хотіли заробити. Так багато з ким буває. У тому ж Динамо чи Шахтарі, якщо гравець не підходить, його прибирають, але все одно просять якусь компенсацію.

– Потім ви виступали за команду Soho.net на першість міста. Не було тоді думок взагалі завершити з професійним футболом?

– Ні, я не думав завершувати. Був ще молодим і вірив, що зможу заграти.

– Як вам все ж вдалося вийти з цієї ситуації та потрапити в друголігову Реал Фарму?

– Влітку 2014 року Реал Фарму прийняв Владислав Вікторович Зубков. Він побачив мене в одній з ігор на першість Одеси та запросив до команди. Він тоді якраз формував склад. Зубков, як легенда Чорноморця, завдяки своїм зв’язкам зміг домовитися щодо мене та ще декількох вихованців «одеситів», які перебували у схожій ситуації, аби нас відпустили безплатно.

Це була дуже хороша новина для мене. Я отримав можливість грати в Другій лізі у 18 чи 19 років, а не чекати до 23, поки за мене вже не потрібно було б нічого платити.

– Нещодавно була річниця трагічних подій в Одесі 2 травня 2014 року. Ви були свідком тих сутичок, які закінчилися загибеллю людей?

– Так. У той день я був присутнім на матчі між Чорноморцем та Металістом, і вже після футболу, коли люди розходилися зі стадіону, бачив, як напала якась група на фанатів. Все розпочалося звідти.

Також я став свідком, як уже із самого Будинку профспілок летіли «коктейлі Молотова». Мабуть, там усе заготовлено спочатку було. Звідти потім людей викидало.

– Після двох сезонів у Реал Фармі ви перейшли до Жемчужини, із якою одразу виграли Першу лігу, однак вже по ходу наступного сезону покинули клуб. Що сталося?

– Розпочали Першу лігу ми тоді непогано. Потім – не знаю, що сталося. Головний тренер Денис Борисович Колчин сказав, що покидає команду. Можливо, були якісь розбіжності з президентом. Прийшов новий коуч і сказав, що мене та ще декількох гравців не бачить в команді. Все.

– Жемчужина за підсумками того сезону вилетіла з Першої ліги й клуб взагалі розформували. Були заборгованості про зарплатні?

– Ні. Там взагалі гроші платили невеликі, зате все виплачувалося вчасно. Можливо, коли я йшов, щось таке там намічалося. В підсумку команда дограла сезон і розвалилася.

– Потім ви допомогли вже Кристалу вийти з Другої ліги до Першої, однак під час зимової паузи покинули клуб. Що там не склалося?

– Це був муніципальний клуб. Там змінювалося керівництво та фінансування (не в найкращий бік). Після першого кола пішла майже уся команда. Не було зрозуміло, чи взагалі існуватиме клуб.

З усіма, хто висловив бажання покинути команду, розплатилися та попрощалися. За результатами сезону Кристал вилетів з Першої ліги та припинив існування.

– Шлях із аматорів до Першої ліги ви також пройшли із клубом Скорук. Як це – грати за клуб, який називається прізвищем президента?

– Там все було добре: хороший президент, хороший тренер.

– Скорук прийняв рішення не виступати у Першій лізі сезону 2023/24. Щось відомо взагалі про перспективи цього клубу?

– Через підрив Каховської ГЕС в президента клубу затопило фермерські поля. Стало незрозуміло, що буде із фінансуванням. Він сказав, що не хоче, аби посеред сезону довелося зніматися. Вирішив поставити проєкт на паузу. Усім гравцям надали статус вільних агентів.

Ця ситуація сталася у перерві минулого сезону. На наступну кампанію планували збільшувати фінансування та ставити високі задачі.

– Трішки хотілося б поговорити про ваші виступи за збірну України. На рівні U-17 пограли разом з вищезгаданим Кабаєвим та іншими талановитими футболістами. Хто виділявся найбільше?

– Було багато яскравих особистостей. Можу назвати Артема Габелка, Едуарда Соболя, В’ячеслава Танковського, Тараса Качарабу, Микиту Бурду… Однак все ж найбільше виділялися на той момент наші крайні нападники – Артем Радченко та Дмитро Білоног. Можна сказати, що це два найбільших таланти мого покоління, які до кінця не реалізували власний потенціал.

– Головним тренером у вашій юнацькій збірній був Олександр Петраков. Як склалися із ним відносини?

– Нормально. Він постійно жартував та усіх трохи «травив». Тактики та техніки він особливо нам не давав. На першому плані в нього була мотивація.

– Ну, хоча б чомусь як молодих гравців він вас навчив?

– Та ні. Лише що треба вигризати та битися на полі.

Пресслужба ПФЛ