Олександр Горяїнов: Тепер все українською. Російську мову забуду назавжди

Легендарний голкіпер харківського «Металісту» Олександр Горяїнов дав інтерв’ю.

— Олександре, як ця війна змінила саме ваше життя?

— Вона перевернула його з ніг на голову. Таке, гадаю, сталося з багатьма українцями, але в тих же харків’ян «трохи» інша ситуація.

— Нахабне вторгнення ворога застало вас у рідному місті?

— Так. Перший місяць війни ми з сім’єю провели в Харкові. Бачили майже все. Ракети, обстріли, авіацію, бої місцевого значення.

— Чому не виїхали відразу?

— Я такий, що і досі сидів би вдома, але врешті не витримали нерви. Важко було дружині та доньці. Ми хоч і проживаємо за містом, у приватному будинку, але він знаходиться саме по дорозі у Бєлгород. А там було, мабуть, все. Літаки літали прямо над дахом…

З міста до нас приїхали друзі. У підвалі ми проводили багато часу. Коли затихало, їздили до наших військових допомагати будувати усілякі укріплення. Намагалися бути хоч чимось корисними. Проте, в один момент наша жіноча частина не витримала, і ми поїхали.

Спочатку була Полтава. Потім завітали до Кременчука — погостювали у Сергія Селезньова. Далі — до Ігора Бажана в Кропивницький, а зупинилися в Вінниці — у Олега Остапенка. Тут поки і мешкаємо.

— Зараз не до футболу?

— Чому? Потрібно займатися своєю справою. В мене навіть з’явився варіант працевлаштування. Не можу поки сказати, який саме, але, сподіваюся, згодом ви все дізнаєтеся.

— Чемпіонат України треба запускати?

— Звісно. Питання дуже складне, але, якщо футбол наразі зупиниться, ми його потім будемо довго відновлювати. Втратимо якщо не ціле покоління, то дуже багато гравців. В мене є досвід роботи з молоддю, тому я трохи знаю, які були складнощі. І навіть не уявляю, які будуть, якщо зараз забути про спорт.

— У збірної України великих проблем, начебто, не намічається. Згодні?

— Так. В такий складний час наша національна команда ледь не потрапила на чемпіонат світу. Не вистачило, як на мене, зовсім трохи — якоїсь елементарної вдачі. Мені дуже подобається гра збірної під керівництвом Олександра Петракова.

— В червні з головною командою країни закінчив Андрій Пятов. Не зарано?

— За віком — ні. За грою — мабуть, зарано. Гадаю, Андрій міг ще приносити користь, у тому числі в роздягальні. Але я поважаю його рішення. Він приніс дуже багато слави і Шахтарю, і збірній. Це справжня історія нашого футболу.

Проте, за воротарське майбутнє футбольної України нам можна не хвилюватися. В нас виросла ціла плеяда голкіперів. Дуже впевнено заграв Георгій Бущан, а за ним йдуть Дмитро Різник, Андрій Лунін, Анатолій Трубін та інші. Все буде добре.

— В Харкові футбол житиме?

— Дуже на це сподіваюся. Так, є великі складнощі, але я бачу, що обидва Металісти, попри все, готуються до нового сезону. Дай Бог, щоб команди такого міста виступали в чемпіонаті України.

— З кимось з росії тримаєте зв’язок?

— Ні. Не маю ніякого бажання спілкуватися з тими, хто не вірить навіть своїм друзям чи родичам. Я взагалі хочу забути про таку країну. Назавжди.

Шкодую, що раніше трохи стидався розмовляти українською. Не хотів переплутати якісь слова. Зараз повністю переходжу на рідну мову. Читаю, слухаю, дивлюсь — все українською. А російську, сподіваюсь, згодом ніхто не згадає. Не місце цим покидькам у цивілізованому світі.

Євген ГРЕСЬ